Згадалась мені історія, яка цієї зими сталась… Не знаю, з чого її й почати.
Цього року хоч і не холодно було, але все ж лютий місяць не дарма так названий. У нас тоді проблеми зі світлом були страшенні, ми часто ходили то в метро, то в пункти незламності. І майже щоразу перетинались там з бабусею, яка ніколи нічого не заряджала, не гріла – просто сиділа собі, схиливши голову.
Чоловік сказав, що то може їй просто вдома нудно самій, але мені здалось дивним, що вона завжди приходить в одному і тому ж одязі. Якось таки моя цікавість взяла верх і я пішла з нею поговорити.
– Добрий день! Ви мене вибачте, що так турбую. Часто бачу вас тут, ви десь поруч живете? – запитала я обережно.
– Так, десь поруч… От тільки вдома не була вже місяців зо три… – відповіла бабуся і почала плакати.
Так мені її шкода стало! Хотілось запросити в гості, щоб нагодувати нормально, розпитати більше. У нас чимало переселенців. Думала, може вона заблукала та дорогу додому знайти не може.
– Сашко, давай її до себе заберемо? – пішла я поговорити з чоловіком.
– Ангеліно, така ти цікава. Як же ми її заберемо? Це тобі що, іграшка? Чи може тваринка безпритульна? Ні, це доросла людина, у якої, мабуть, і сім’я є, і житло. Ходім уже додому, телефони зарядились.
Я чоловіка послухала, але вся ця ситуація все одно з голови не виходила. Наступного дня пішла я до жіночки, що в одному з таких пунктів працювала. Сподівалась, що там цю бабусю знають. І не помилилась.
– Знаю, то тітка Ліда. Вона давно вже тут ходить. Багато хто жаліється на неї, мовляв, неприємний запах дискомфорт приносить. Але виганяти ми її звідси не будемо, навіть не просіть! У неї й так нещодавно горе сталось: донька надумала з-за кордону повертатись. Та ще й не одна, а з якимсь іноземцем. Оце відчайдух, скажіть? Усі тікають в ту сторону, а він – у протилежну. Так от, дівка ця вирішила, що мати їй щастю особистому заважатиме. То і вигнала її з квартири кілька місяців тому. Тепер вона в нас живе, якщо це можна так назвати.
Від цього просто серце розривалось! У той період, коли люди навіть чужим допомагають, хтось іде на таке заради особистого щастя!
Чоловіка я так і не змогла вмовити, щоб ми тітку Ліду до себе підселили. Все ж, в одній кімнаті з незнайомою людиною дійсно трохи страшно… Але ми змогли домовитись із будинком для літніх людей – нашу нову знайому прийняли туди. Кілька місяців тітка Ліда прожила в теплі, у добрі, з хорошими людьми… А нещодавно відійшла на той світ.
І досі відчуваю, що зробила для неї недостатньо. Тішить тільки те, що останні дні її життя не були жахливими. Лякає те, що до чергової зими лишилось не так і багато. І хто зна, чого чекати цього року…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Хіба нормальна дитина зможе вчинити так з рідною мамою?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!