У нас війна уже не перший рік, та для декого досі “співає” російська шарманка. Я студент Львівської політехніки, ми з хлопцями після пар волонтерили, розвантажували коробки з “гуманітаркою” для воїнів та переселенців. Раз ми пізно повертались додому, маршрутки все не було, та й ризикнули в таксі сісти. Гроші в нас якраз були, бо дали в той день стипендію.
Таксист попався немолодий, років 60, не дуже говіркий, але, видно, що не перший рік за кермом. Ми з хлопцями були дуже втомлені, навіть почали дрімати, аж тут “Миллион алых роз” заграло на повну гучність! Ми подумали: якась помилка, зараз водій перемикне, але цього не сталося, навпаки чоловік почав підспівувати. А коли пісня закінчилась, за нею пішов наступний хіт – “Золотые купала”. Ми з хлопцями перезирнулись, врешті я не витримав:
– А то у вас лише російська музика, нічого українського немає?
– Ще будеш розказувати, що я маю слухати?
– Так.
– Я виріс під цю музику і буду її слухати.
– У місті щодня воїни повертаються “на щиті”, а ви російську музику слухаєте?
На якийсь час запанувала тиша. Я хотів пояснити йому все на прикладі конкретних фактів, але у голову не приходило нічого путнього. Та коли ми виїхали на вулицю Івасюка, я згадав:
– Та наш Івасюк, вулицю якого зараз проїжджаємо, свого часу відмовився писати пісні на російській, а ви дотепер це слухаєте?
– Ну й дурак, за це його і вбили.
Мої друзі мовчали, а я продовжив сперечатись:
– Це такі, як ви зі своєю байдужістю, дозволили зайти московській орді так далеко. Бо й Скрябін був за Україну, і його вбили.
Ми під’їхали до гуртожитку, розрахувалися, хоч навіть не хотілось платити за таку поїздку. Лиш купа негативу всередині. Шкода, що дотепер є люди, які живуть на російській хвилі. І як з цим боротися?