Знаєте, у дитинстві нам часто нагадують, яким важливим етапом для нас є школа. Нас вчать сприймати її, як місце, звідки потрібно черпати знання, а люди, які викладають там – еталони, на які нам слід рівнятися.
Аби дещо розвіяти цей міф хочу розповісти вам історію про мого колишнього однокласника Ігоря.
До слова, хлопчина обожнював математику. Інші предмети вдавалися йому теж не погано, але до розв’язування рівнянь та геометричних задач у нього був хист. Саме тому хлопця часто відправляли на різноманітні олімпіади.
Попри свої таланти Ігор був з небагатої сім’ї. Одягався він скромно. Матір виховувала його наодинці, а працювала в нашій школі прибиральницею.
Однокласники часто не втрачали можливості підколоти юнака. Вони часто принижували його, оскільки знали, що за нього немає кому постояти.
В старших класах хлопці зрозуміли, що Ігор вже не є таким поганим, попри образи, він ніколи нікого не обізвав у відповідь, ще й інколи навіть допомагав з навчанням. Всі дали Ігореві спокій, а якщо хтось і намагався якось його принизити, то на захист ставав цілий клас.
Також була у нас одна вчителька, яку не злюбив увесь клас – Зореслава Анатоліївна, викладала георафію. До учнів вона ставилася зневажливо, високі оцінки отримували лише ті діти, в кого заможні батьки. Хоч ми були дітьми, розуміли таку несправедливість і меркантильність Зосі (так ми її називали заочі).
Не важко здогадатися, хто найбільше наслухався від географічки – Ігор. Попри те, що хлопець був дійсно розумним, вона називала його бездарем, говорила, що він з низів суспільства і взагалі не заслуговує її уваги. За її словами Ігореві також судилося мити підлоги, як і його матері.
На одному з уроків ми розповідали про свої плани на майбутнє, й Ігор сказав, що мріє стати директором. Ох, як Зореслава Анатоліївна тоді розчервонілася, здавалося, що вона вибухне:
– Ти і директор? Ти себе бачив? Сину прибиральниці нічого в майбутньому не світить, зарубай собі на носі!
От пройшло вже 10 років після закінчення школи, ми вирішили відсвяткувати цю подію в кафе. Переступила поріг закладу і Зося. Вчителька постаріла, однак все одно йшла з гордо піднятою головою. Розпочалося застілля, всі почали ділитися своїми успіхами, і тут Зореслава Анатоліївна в’їдливо звернулася до Ігоря:
– А ти чим займаєшся? Пішов слідами матері?
– Та ні, працюю у сфері будівництва.
– Значить стіни муруєш, ну принаймні краще, ніж підлоги мити.
– Ви не так зрозуміли, у мене власна будівельна фірма, я там директор.
Тієї миті всі довкола затихли. Десятки поглядів зараз спостерігали за перекривленим обличчям вчительки, у якої, здається, усі слова для аргументів чи заперечень скінчилися. Вона тільки жадібно хапала ротом повітря, не зронивши більше ні слова. Ще й розчервонілася, мов рак. Ось так попри зневіру інших, Ігор тихенько йшов до своєї мрії.
А що зі шкільних років пам’ятаєте ви?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!