У нас із Русланом усе ніяк не виходило народити дитя. Спочатку все списували на юний вік, кажучи, що попереду ще багато часу. Але минуло декілька років і мене це питання почало неабияк турбувати.
Я почала наполягати на тому, щоб Руслан сходив на обстеження в клініку. Спершу чоловік просто відмахувався, а тоді почав постійно закидати мені все нові і нові відмовки. Мовляв, він здоровий, як кінь, а справа вся у поганих лікарях. А потім і взагалі заявив мені, що винна у всьому я. Так йому сказала мама: якщо діток немає, то винна жінка, а хто ж іще? Аргументувала жінка все тим, що від попереднього шлюбу діти у мого Руслана були. А отже причина таки в мені. Але вона також помиляється. Тоді-то її син був 20-річним юнаком, а зараз йому вже під сорок.
Не знаю, як рідні коханого, але для мене ця тема дуже болюча. Свекруха єхидно насміхається, що має онуків від першої невістки, а я тільки сльози ллю, і справді відчуваючи провину перед Русланом.
У мене, до слова, також був ще один шлюбі. Але тоді про дітей я навіть не думала. Не почувалася готовою до материнства. А зараз мені вже тридцять. Тож коли, як не тепер народжувати малят? Власне, для цього я й одружилася вдруге.
Руслан таким бажанням не горів. Він уже пізнав щастя батьківства, тому ставився до моїх пропозицій про спільних чад з меншим ентузіазмом, аніж я.
Втім, під час будівництва власного дому він усе-таки спроєктувати дві дитячі кімнати для наших майбутніх дітей.
Якщо брати до уваги його слова про мої патології, то спішу зауважити, що це повна маячня. Я пройшла обстеження і лікарі сказали, що я цілком здорова. Однак це не зрушило нашу проблему з мертвої точки.
Оскільки свої результати я знала, то запропонувала обстежитись і Русланові. Пригадую, що чоловік сприйняв це надто гостро. Сказав, що для нього це принизливо. До того ж сама доля доводить, що з ним усе гаразд. Мовляв, чим діти від першого шлюбу не доказ цьому? Але я все одно наполягала на своєму.
Минуло аж пів року, перш ніж чоловік погодився сходити в лікарню. Напевне, і сам уже від цього втомився. Але була одна умова – оплачувати все повинна була я, бо ідея була, звичайно ж моя. Але мені байдуже. Головне, що Руслан нарешті погодився.
Через тиждень ми дізналися, що у чоловіка все-таки були певні відхилення. Його навіть на лікування відправили, яке цього разу я вже сама погодилася оплатити. Спершу Руслан нібито погодився, але перед госпіталізацією відмовився від усього.
Аргументом того, що з ним насправді все гаразд, стали слова свекрухи. Мовляв, ніколи у її сина подібних відхилень не було і не треба його ліками годувати. Просто слід ще трохи почекати. От у свій дім переїдемо і одразу все вийде!
Скільки мені довелося пройти за наступні пів року, знає тільки Бог. Я і вітаміни різні купувала, і до знахарів їздила, і свічки у церкві ставила, і спеціалістів за кордоном шукала. Але все було марно. Чомусь слова матері важили для Руслана більше, аніж мої спроби допомогти йому. Я втомилася настільки, що вирішила піти на рішучий крок. Я знала, що тітка мого чоловіка займає керівну посаду в МОЗ. Тому зібралася духом і звернулася до неї. Жінка вислухала мої благання і погодилася допомогти.
Вона підібрала племінникові кращих фахівців і сказала, що підтримуватиме з нами зв’язок аж до отримання позитивного результату.
Чоловік тоді якраз у відрядження збирався. Втім, пообіцяв, що після повернення ми точно за все візьмемося. А потім заявив мені, що нікуди звертатися не буде і нічию допомогу приймати не збирається. А впливала на такі миттєві зміни пріоритетності мого судженого свекруха.
І доки ми ніяк не могли наважитися на лікування, усі наші знайомі давно народили вже по троє діток. На їхньому фоні я почувалася такою нещасливою.
Знала й те, що за моїми спинами шепочуться люди і вірять матері Руслана, нібито проблема і справді в мені.
Але найгірше трапилося згодом, коли ми нарешті заселилися у власний дім. Тепер рідня чоловіка постійно гостювала у нас. І вони не втрачали жодної нагоди нагадати мені про відсутність малюків.
Вічні розмови про дітлахів змусили Руслана повірити в те, що я – погана дружина. Він дорікав мені, що його сестра також народжувала у поважному віці, але ніяких проблем із цим не було. Не те, що в мене.
Навіть тітка, яка спочатку так радо взялася нам допомагати, тепер тільки розводила руками.
Я довго терпіла цей цирк, доки самотужки не знайшла лікаря і не записала чоловіка до нього. На диво, після спілкування з цим спеціалістом, Руслан дещо змінив свої погляди. Він навіть погодився на лікування. Додатково чоловікові призначили певні аналізи, які знову ж таки оплатила я. Але мені було байдуже на фінанси. Моє материнство було безцінним.
На радощах чоловік знову розповів усе своїй матері.
Потім виявилося, що виділених мною коштів було замало і процес знову довелося призупинити. А в сім’ї уже вкотре почалася сварка. Рішучий настрій Руслана зник.
Тепер він спілкувався зі мною так, ніби я справді змушувала його робити принизливі речі. Тож, як розумієте, на лікування він знову не потрапив. Свекруха ж тільки зловтішалася.
Далі моє сімейне життя перетворилося на жах. Окрім постійних сварок та докорів, я нічого більше не чула. Терпіти це було нестерпно, але я робила все зради майбутнього малюка. Ось наскільки сильно я хотіла стати мамою. Якби ж тільки могла…
Чи слід дівчині надалі залишатися у шлюбі?
Можливо, справа зовсім не у патологіях, а в несумісності партнерів?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!