На лавці у парку сиділи старші жіночки. Кожна бідкалася про своє. І ось раптом Василина Петрівна вирішила поділитися власним болем.
– Так, син у мене хороший. Він з усім допомагає. От чесно. Мала б гріх, якби злукавила. Він навіть путівки на море оплачує. А вони мені за станом здоров’я дуже потрібні. Не те щоб я сама хотіла. Але так треба. Якщо пропущу, то потім знову по лікарнях бігати. А сама собі таке не змогла б дозволити. Яка наша пенсія сьогодні: хліба купити і за світло заплатити. От і все. А далі знову цілий місяць чекати тих копійок.
– Я чула, що у вас у столиці пенсії більші, ніж у нас. Це так? – зітхнула співрозмовниця.
– Та яке більші. Я тебе прошу. Всюди однаково мало. Це ж не від міста залежить, а від стажу і роботи.
– Бо ми з чоловіком ще не пішли на пенсію. Працюємо обоє. Ще здоров’я дозволяє, тому робимо. Теж гроші не такі великі, але більші, ніж пенсія. Чоловік взагалі до останнього хоче протриматися на роботі.
– Нам теж ні на що не вистачає. Зараз усе таке дороге. А ціни й не думають падати. Все ростуть і ростуть. Сюди з власної пенсії я б не приїхала. Це скільки збирати довелося б, голодувати, відмовляти собі в ліках. Добре, що хоча б син у мене лояльний. Завжди підтримає і допоможе. Утримує мене цілком також він. Тисяч по десять щомісяця дає, щоб мала на що жити. Так і живу потроху. Завдяки синові я навіть в гості до родичів їздити можу. Ще доки жива і сили є. А він мені грошей підкине і вже можна в подорож.
– Так – так, тепер таких люблячих дітей мало. Молодець він у вас.
– А як інакше. Я ж його матір. Сама його ростила. У нього навіть чоловічого плеча збоку не було. Батько пішов від нас давно. Іван його, напевне, навіть не пригадає вже. Малий тоді був. А я тоді старалася, щоб мій син був не гіршим, ніж інші діти. Зі шкіри пнулася, аби він усе мав. Тому й тепер таке ставлення хороше заслужила.
– У мене теж дітки хороші. Маю дочку та сина. Але з ними трохи складніше. Вони тільки ще власне життя налагоджують. Вчаться жити, тож мусимо з чоловіком допомагати. У сина мого іпотека, а в доні дітки малі. Допомагаємо і одному, й іншому. А у вас Іван, бачу, самостійний. Напевне, заробляє багато, якщо ще й вас утримувати може. Чи, може, це в столиці такі гроші дають непогані? А він сім’ю власну має?
– Має жінку та дитину. Дитя мале, тому невістка у декреті. Й іпотеку також виплачують. А от щодо зарплати… Якщо чесно, то я навіть не знаю точно, що він там заробляє. Ніколи не цікавилася особливо. Знаю, що працює на хорошій роботі, старанний. За хорошу роботу й платять добре. Але не думаю, що він заробляє більше, ніж будь-хто інший. Точно не мільйонер. Я б про це знала. – сміється жінка.
– У вас теж маленький онук? Ой як славно. Моїм 2 і 4 роки. Вони такі смішні і цікаві в такому віці. Бабусина радість. Ми з ними і віршики вчимо, і рахувати пробуємо. Кілька тижнів тому морозиво спробувала старша онука, то тепер повз магазин не пройдеш спокійно. А у вас як малюк? Жвавенький?
– Не знаю я, як він у нас там. Знаю тільки, що з такою мамою, як моя невістка, навряд чи вундеркінд виросте. Вона ним зовсім не займається. Постійно у своїх телефонах і планшетах. Востаннє я в гостях у них на Новий рік була. Нічого мій онук тоді не говорив. Певне, і зараз не змінився рівень розвитку.
– Ой, то ви рідко з онуком бачитеся?
– Бо так мене діти до себе часто запрошують.- роздратовано буркнула жінка.- Просто так до них не зайдеш. Невістка не особливо мені там рада… А мені зайвих сварок не треба. От і не лізу до них. Хай самі розбираються з власним життям. Якщо синові добре, то й мені зійде.
– То з невісткою не ладнаєте?
– Взагалі. Вона у нас особа своєрідна. Я її зрозуміти не можу. До того ж вона й сина проти мене постійно налаштовує. Вона дуже проти того, щоб син мені допомагав. Як тільки про щось попрошу, уже бачу, що надуті ходять. Сварилися значить.
– Та зараз молодь така. Що вдієш? А вона хоч не забороняє чоловікові фінансово вам допомагати?
– Вона про гроші нічого й не знає. А то все забрала б від нього. А так, очі не бачать і серце не болить.
– Ого! А як це ви там приховуєте від неї?
– Та просто не кажемо. Домовилася із сином, бо він мене одразу попередив, що трапиться лихо, якщо Оксана про все знатиме. Ось і мовчимо. У нас власні сімейні справи. Невістка і так у декреті. У неї витрати не такі страшні. Все йде на дитину, а для сина Іван нічого не жаліє. Як і для матері. А колись пам’ятаю, Оксана стільки грошей намарно викидала: у салони ходила, у подорожі їздила, одяг ледь не щодня купувала. А зараз декрет. От Іван її фінансово й обмежив. У них же іпотека. Ще про неї забути не слід.
– Цікаво у вас усе. Ну, у нас по-іншому. Ясна річ, що ні донька, ні невістка не розкошують у мене, але чоловіки їх ніколи не обмежували. Та ще й у декреті. Якось це не дуже правильно. А раптом нагальні витрати, а в неї у кишені ні гроша. Ще й чоловік на роботі. Просити в когось чи що? Я таке не дуже розумію.
– Та, ясна річ, що з нічим її не залишають. Дає їй Іван гроші, але невістці, як завжди, мало. Треба вміти цінувати гроші.
Чи правильно приховувати щось від партнера?
У яких випадках це виправдано?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!