Привів нещодавно чоловік мій до нас у хату якусь жінку. У платті, при параді, нігті нафарбовані – у нашому селі такі не водяться. Але заплакана така, що і лиця не видно.
Посадив за стіл, чайник поставив та й давай на кухні хазяйнувати.
– Е, Степане! Ти що, зовсім страх втратив? – побігла я до нього, як побачила все те неподобство. – Це що за дамочка?
– Ой, Любо, не питай, не зараз, – пробелькотів чоловік. – Бачиш, горе в людини сталось!
Не знаю, чого я одразу її за патли зі своєї хати не витягла… Мабуть, не дійшло одразу, що так можна. Вирішила таки послухати, хто вона, що вона і чого ридає в моїй кухні.
– Люди добрі, ви мене вибачте, – завивала наша гостя. – Така в мене біда, що не знаю, як далі й бути…
– Яка біда? І чого ви тут? З нашими родичами сталось щось? Чи ви наша родичка якась? Чи що? – не могла ніяк заспокоїтись я.
– Любко, не торохти! – закрив мені рота чоловік. – Це не родичка наша, я її теж вперше бачу. Сіно їздив косить, а вона сиділа на зупинці, автобус чекала. Я їй крикнув, що наступний аж в неділю буде, а вона і голову не підняла! Так я злякався, що кинув все та й до неї побіг. Думав, чи погано, чи що… Таке ж на вулиці парить!
– Все, все! Нехай далі сама розказує, – перервала я Степана, бо вже не могла все те слухати. – Розказуйте.
Пом’ялась наша гостя, виплакалась… Та й виклала всю свою життєву біду.
Виявляється, вона десь в інтернеті з чоловіком познайомилась. Довго і нудно вони переписувались, аж поки він її на побачення запросив. Але сказав, аби вона до нього в село приїхала. Мовляв, тут місцина хороша, тиха. Ну, любов – діло таке. Сіла та й поїхала. Перед цим в салон сходила, купу грошей витратила.
А він – не прийшов! Вона оце там на зупинці вже п’яту годину сиділа. Телефон розрядився, місцевості не знає. Думала, що хоч автобуса дочекається. Кажу ж, одразу видно – не місцева!
– То чого ж ви одразу не поїхали додому? Чого ви тут оце ще скільки сиділи? – не витримала вже я.
– Та я ж не знала, що останній автобус пропустила… Та й подумала так: може в Сашка щось сталось? Буває ж таке, що людям по дорозі зле стає… Хотіла якось помогти, дзвонила йому. А потім телефон сів. Та і все.
Як жінка я її розумію. Ну хто ж із нас так сильно не любив? Була б у нас машина – завезли б її додому… А так – постелила я Олені у залі та й полягали ми спати.
Зранку встали – а її немає! Я ж давай гроші перераховувати, заначки перевіряти… Усе на місці. Вибігла на вулицю, аби Степану про то все розказати, а там – стоїть Олена, попід руку кума нашого тримає!
– Сашко, а ти тут що робиш? – запитала я, коли все це побачила. – Чого тебе нечиста принесла?
– Та мені Степан казав, що до вас тут гостя завітала… Не дочекалась мене вчора. На побачення Оленку запросив, а в мене машина в місті поламалась. Поки з нею возився – комендантська настала. А там як причепились до мене поліцейські… Ще й телефона згубив десь! Думав, плакало вже моє кохання… А воно тут, у вас. Хіба ж це не доля, Люб?
Не знаю я, чи то доля то, чи ні, та тільки вже й женитися ці двоє надумали. А я тільки й рада. Сашко давно вже вдівець, важко йому самому, треба жінка хороша під боком. Та й Олена ніби людина нормальна. Хай би й жили собі в парі. Але ж треба ото, щоб так зірки стали!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А як ви познайомились зі своїми коханими?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!