Влітку, як і всі діти, я часто відпочивала у селі. Мої бабуся та дідусь жили не так далеко від Львова, село Заверешиця. Як тільки у мене закінчилося навчання, відсвяткували останній дзвоник – валізи в руки, сіла у машину та до стареньких.
Там дуже подобалося. По-перше, велике подвір’я, де дідусь збудував мені хатинку, пісочницю та ще й купив надуваний басейн. Також я мала багато друзів серед сусідів. Ми ходили гуляти в ліс їздили на озеро. Інколи великою компанією випасали бичка сусідки баби Марії, а вона нас пригощала ягодами.
І в селі була одна хата занедбана, майже на околиці.
– Там живе дідо-бабай.
– Тобто?
– Якщо ти переступиш через паркан – він вибіжить і образу забере тебе до лісу. У нас так багато дітей зникло.
– Брешеш!
– Хочеш перевірити? Чи ти боягузка?
– Ні, я не боюся. Сперечаємося на морозиво, що туди зайду і пробуду 5 хвилин.
Я відчиняю хвіртку, йду до дверей. Вони ледь відкрилися, важко заскрипіли, наче якась свинка. Хата всередині хоча і була старенька, але видно, що прибирають. На стінах висіли якісь рушники, картини, фоторафії людей у вишиванках.
– Хто тут? – почула суворий голос
– Я… Я до вас у гості прийшла. Ви бабай?
До мене з кімнати вийшов старенький дідусик, тримався за ціпок:
– А ти хто?
– А я.. Я внучка Семенюків.
– Що, наслухалася байок про мою хату та вирішила перевірити, чи я справжній бабай?
– Так. Але ви не бабай, просто старенький дідусь.
Дідусь Юхим пригостив мене печивом, показав свою домашню бібліотеку. Там були перші збірки Шевченка, Українки, Франка.
– Я колись у бібліотеці працював. Її вже закрили, мені так було шкода цю спадщину викидати. То дозволили собі додому забрати.
У діда Юхима було безліч книг, деякі твори навіть мовою оригіналу – німецькі, французькі, італійські та англійські збірки.
Але мені сподобалася інша книга – тореадори з Васюківки, Всеволода Нестайка
– Це гарний вибір, дуже люблю цього письменника.
– А можна почитати?
– Забирай, дарую.
І я все літо бігала до діда Юхима по книги. Бабуся передавала йому в знак подяки домашні пиріжки, борщик. Дідусь полагодив паркан, зремонтував лавку, покосив траву. Ми час від часу допомагали сусідові.
А коли я навчалася в університеті, то діда Юхима не стало. І він заповів мені всю свою бібліотеку. Минуло вже 20 років, але я досі з теплом згадую дідуся, коли бачу ті книги.
Мої діти їх цінують та люблять читати. І про телефони чи телевізор навіть забувають, коли книгу беруть в руки.
Знаєте, моя історія – це не вихваляння. А просто хочу вас всіх попросити про одне – робіть добро, навіть у дрібницях. Допоможіть бабусі донести важкі пакети додому, поступіться місцем дідусеві у транспорті чи переведіть через дорогу.
Повірте, від їх лагідного “спасибі” так добре на душі стає, що, здається, крила виростають. Люди, будь ласка, робіть добро і воно вам обов’язково повернеться!
А Ви погоджуєтеся зі словами нашої читачки?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!