Завжди чула від подруг нарікання щодо батьківської любові.
– Молодших завжди люблять більше! – казали всі в один голос.
Але це не правда. Я була винятком у такій ситуації.
У мене є старша сестра Оля. І батьки завжди ставили її у приклад:
– Дивися, як сестричка гарно вчиться. Дивися, яку картину Оля намалювала.
Всі родичі такою обожнювали Олю. А на мене просто ніхто не зважав, ніби я була звичайною декорацією для дому.
Оля з такої любові дуже зарозумілася та почала мене принижувати. “Конячка, дурепа, незграба” – обзивала мене та навіть подруг під’юджувала. У школі вона звісно була першою зіркою, висіла на дошці пошани, а мене так дістало чути від вчителів “Чому ти не вчишся так добре, як Оля?”.
Я старалася у школі та вдома. Могла помити посуд, витерти пилюку, приготувати смачну вечерю – робила все заради того, щоб батьки помітили мене хоча б раз і похвалили. Але марно. Ніхто дякую не казав. Одного разу я почула, як тато дорікав мамі:
– І чому ти тоді мене не послухала? Я пропонував віддати її до сиротинця або ж взагалі здихатися. А зараз це не дитина, а справжній тягар. Їй ніколи не стати такою, як Оля.
Якщо ти не можеш виправити проблему, то варто просто втекти від неї. Правда ж? Тому після закінчення 9 класу я поступила до Івано-Франківська у медичний коледж. У мене вже не було сил терпіти такий холод від батьків та сестри. Я хотіла любові, підтримки, турботи, ласки…
Майже рік я не приїздила додому, з батьками спілкувалася хіба на рівні переписки “привіт-папа” і все. Зате які у них на сторінці у Фейсбуці красувалися фото з Олею. Як вони відпливали у Буковелі, їздили туром у Європу. А я? Чому про мене ніхто не згадав?
Тоді я почала зустрічатися з Мироном, моїм одногрупником. Чудовий хлопець, наш староста, він навіть на першому курсі вже працював у батьків – помічник стоматолога. Він допоміг мені заповнити ту порожнечу й дав таку безмежну любов, про яку я не могла мріяти.
– Чому ти не хочеш познайомити мене зі своїми батьками? – розпитував Мирон. Мені було соромно зізнаватися про наші стосунки, тому я щоразу шукала нові відмовки. А потім взагалі вигадала, що вони на заробітках.
Але Мирон виявився дуже наполегливим. Тому на зимових канікулах ми приїхали до мене в гості. Але нам ніхто не був радий. Мама з батьком навіть на стіл не накрили, хіба чай запропонували. А коли я вийшла помити руки, то почула наступне:
– І навіщо тобі така дівчина?
– Але я її кохаю…
– Господи, ти ще малий та дурний! Краще дивися на такий дівчат, як наша Оля. Красива розумна, гарно вчиться. Таку дівчину тобі треба!
Я удала, що нічого не почула, але попросила Мирона поїхати до Франківська наступного ранку. Він кивнув головою на знак згоди.
Відтоді минуло 5 років. Ми досі разом з Мироном та готуємося до весілля. Він вже сам знає, як мені боляче розмовляти про батьків та сестру. Я вирішила, що не запрошуватиму їх на весілля. Не хочу бачити таких людей ніколи. Вони – чужинці.
А як б ви вчинили на місці нашої героїні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!