Ще у 2022 році мені у спадок дісталася хатинка від покійної прабабусі Стефці. Вона мешкала у Верховині, таке досить колоритне селище.
Однак, будинок був у дуже занедбаному стані. Старий паркан з дерева прогнив та покосився на траву, все подвір’я заросло бур’янами. На лавку було страшно сідати, бо вона могла просто зламатися. Дерева у садку не родили, тільки гілки висіли і трималися на Божому слові. Могли в будь-який момент просто впасти на голову чи гірше.
Аби привести його в нормальний вигляд, мені сказали заплатити мінімум 4 тисячі доларів. Чи взагалі знести та на землі будувати все з нуля. А ми самі живемо у Тернополі, ось це їздити щоразу, витрачати гроші на паливо туди-сюди. Ну нащо? То ж додаткові витрати будуть в родинному бюджеті.
Тому ми відкинули ту ідею з ремонтом до кращих часів. Але через місяць почалася війна. 25 лютого до мене у сльозах зателефонувала кума, попросила, аби я прийняла її сестру з Бучі. Вона з чоловіком, дітками та бабусею дивом встигла виїхати з того пекла. Я одразу сказала, що можуть безкоштовно пожити на Верховині, але умови там погані.
– Світлано, нам байдуже, які там ремонти. Головне, аби в сестри дах над головою був!
Мені совість не дозволяла брати з біженців гроші. Ще й привезла обігрівач, теплі ковдри, одяг, посуд.
Родина виявилася дуже порядною та працьовитою. Пан Роман працював майстром по дереву, з синами зробив мені новий паркан, сам його поставив. І лавочку змайстрував, дерева старі спиляв та порубав на дрова. А жінка, пані Марина, все чистенько прибрала, речі на горище віднесла, помила вікна. Ще й посадила квіти у садку. Ну просто неможливо словами описати, яка то красота вийшла, чесно!
Я всі ці місяці не заїкалася про плату за оренду. Ну нехай вони замість того, аби мені платити, слідкують за господаркою. І мені добре, і їм не важко!
Зараз пан Роман збудував альтанку біля хати, перекрив дах новою черепицею. Видно, що люди так хочуть подякувати за прихисток та цінують мою допомогу. Раз на місяць я приїздила у гості, ми собі робили невеличку гостину з шашликами.
Однак, нещодавно до мене зателефонував троюрідний брат Юрій. Ми з ним бачилися дуже рідко, тільки двічі на рік у гостях і все. Навіть один одного зі святами не вітали. Ну такий, дуже і дуже далекий родич.
Юрко жив у Харкові, але нещодавно там був приліт. Його квартира в принципі ціла, але сильно постраждала від обстрілу. Вилетіли вікна, стеля впала, вся підлога в пилюці та уламках. Від кухні нічого не залишалося.
І хтось з родичів пробазікався Юрі за мою хатинку. Ну і він почав до мене щодня дзвонити:
– Ми зараз у Львові, орендуємо квартиру. Але розумієш, що у нас нема стільки грошей.
– Юрко, хіба ви будете якось тіснитися в хаті.
– А чого ти з тими біженцями церемонишся? Вони тобі ні копійки не платять, ще й чужі люди. Просто скажи, що ми переїдемо геть.
– Ну я не можу просто так їх прогнати. Вони ледь виїхали з Бучі.
– Сестричко, ну що ти, наче від родини відбита? За чужих людей заступаєшся, а про брата забула?
Вже мама на мене насідає, аби я вигнала біженців, а Юру пустила. Але я не можу, совість не дозволяє. Ну от люди понад рік там господарювали, а зараз я прийду і покажу на двері?
І Юра мені такий “брат рідний”, як собака родичка мавпі. Я не згадаю, коли востаннє до війни з ним бачилася та спілкувала. Навіть не знаю, як його жінку звати. Тим паче, Юра хоче, аби я його безкоштовно пустила до хати. Бо от як це – чужі люди просто так, а рідні платитимуть?
Чесно, мені вже остогидли ці дзвінки від Юри. День за днем одне і те саме питання. Я вже принципово слухавку не підіймаю, то він або до мами, або до чоловіка дзвонить. Звідки стільки нахабства?
Як мені вчинити правильно? З одного боку, родичам треба якось допомогти. Але з іншого, я не можу просто так вигнати людей геть. Вони так хату до ладу привели…
Що Ви можете порадити нашій читачці?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!