Перед весіллям мої батьки зробили мені невеликий подарунок – віддали свою двокімнатну квартиру, у якій вони колись жили, та переїхали до села. Я тоді жила з нареченим на орендованій квартирі та економили на всьому, щоб заробити на свято та своє родинне гніздечко.
Анатолій розумів, що це дуже щедрий дарунок від батьків, тому шанував квартиру. Завжди мене допомагав по господарстві, зробив самостійно чудовий ремонт та на всі витрати давав свої кошти. Однак, його мама, здається сприйняла таку ситуацію не під таким кутом. Здавалося, що наша квартира – це безкоштовний готель для неї. Могла прийти без попередження та сидіти до самої ночі. Часто приводила ще й своїх подруг на “каву”. Я стояла біля плитки та готувала їм вечерю, а вони обмивали кісточки своїм сусідам. Навіть раз почула, як та жаліється подрузі, мовляв, така погана невістка – нічого для гостей не приготувала. Серйозно? А мене хтось попереджав? Навіть не так, мене хтось запитував, чи можна прийти до нас?
Одного суботнього ранку, коли ми з чоловіком солодко спали після важкого робочого тижня, до нас зателефонувала Галина Петрівна.
– Сину, привіт. А я тут вже на вокзалі стою, от їсти вам привезла. Зустрінь мене, бо сумки такі важкі, що руки зараз відваляться! – жаліється свекруха.
Звісно, що Толік поїхав по маму. Навіть каву не випив чи бутербродом не перекусив. Але ж мам не платить за проїзд, адже має пенсійне посвідчення, та й від вокзалу до нашого району курсує пряма маршрутка! Думаєте, що вона насправді привезла нам продукти з села?
– Агов, невістко, а ти чому спиш? Вже 8 ранку, ану прокидайся! Зараз приїдуть гості, треба все поприбирати тут! Та і в холодильнику порожньо, треба щось приготувати негайно! – так зі мною привіталася жінка.
– Які гості? Ми ж нікого не запрошували – можливо, я ще просто сплю і мені це сниться?
– Так моя подруга з Італії приїздить з новим чоловіком та донькою. Я їх майже 3 роки не бачила! Поживуть у вас 10 днів, бо вони не бачили Києва, а я їм екскурсію проведу. Ну це ж не чужі люди! – дорікає мені пані Галина.
І тут моє терпіння дало велику тріщину. По-перше, я незнайомих людей не хочу бачити у своїй квартирі. По-друге, здається, що свекруха набралася такої наглості, що їй нема у цьому рівних. Не стала мовчати.
– Знаєте, Галино Петрівно, ніхто сюди навіть за поріг не зайде. Ви хоча б мене попросили? Ні. Думаєте, що тут для вас не квартира, а безкоштовний п’ятизірковий готель? Помиляєтеся. Наскільки я знаю, це – квартира моїх батьків і я тут господиня. Так що попрошу з речима на вихід. Мене не цікавить ваша подруга та її родина. Приймайте їх у себе, а сюди навіть носа свого не пхайте!
Ох і наслухалася я “хороших слів” про себе. Аргументи у свекрухи були залізні – я ледацюга, нероба, білоручка і в додачу ще й скнара! Пф, нехай і далі так думає, але я не дозволю влаштовувати такий цирк у власній квартирі. Жінка ще довго кричала на мене, але вже і нерви Анатолія не витримали – попросив маму поїхати геть та приймати гостей у себе, адже живе у селі, має велику хату. А у нас донечка маленька, навіщо нам зайві незнайомі люди вдома?
Галина Петрівна забрала свою сумочку (так, вона нічого нам не привезла з городу) та голосно грюкнула дверима. Не знаю, що вона сказала гостям та і мало мене цікавить ця тема. Адже жінка навіть на весілля нам жодних коштів не дала, я вже мовчу про допомогу з онукою маленькою. Добре, що чоловік був на моєму боці.
Вже декілька тижнів ми не спілкуємося. Пані Галина навіть не телефонує до Толіка та не розпиту за онуку. Я не жалію про те, що виставила за поріг його рідну матір. Набридло, що вона ось так користується квартирою. У неї що, власної хати нема? Чому я зобов’язана терпіти таке відношення до себе?
На вашу думку, дівчина правильно вчинила? Що б ви їй порадили зробити для того, щоб помиритися зі свекрухою?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!