Вчора чоловік повідомив, що свекруха виходить на пенсію. Ще от цей місяць допрацює, а далі – йде на заслужений відпочинок. На перший погляд – нічого особливого, але я розумію, який це тягар для нашої сім’ї. Матір чоловіка неодноразово наголошувала на тому, що ми маємо їй допомагати, коли вона піде з роботи, адже прожити на пенсію неможливо.
Вона навіть суму назвала – щомісяця хоча б 4 -5 тисяч гривень. Свекрусі влітку має виповнитися шістдесят два роки. Вона звичайна жінка із зайвою вагою і купою болячок. Виглядає на свої роки і навіть старше. Багато років живе одна в двокімнатній квартирі, нічим не цікавиться, хобі не має. Якщо, звичайно, не брати до уваги плітки про сусідок і подруг.
Відразу після весілля рік ми жили у свекрухи, поки вирішували своє житлове питання. Спільне проживання було складним, тому відносини так і залишилися напруженими. Роз’їжджалися зі скандалом, і майже рік потім не спілкувалися.
Згодом поступово виправилися, звичайно, але близькими і рідними людьми ми так і не стали. Коли народилися внуки, мати чоловіка трохи допомагала, але без особливого завзяття. Якщо просили посидіти, не відмовлялася, але ініціативи не проявляла. Хоча ми зверталися до неї тільки в абсолютно безвихідних ситуаціях. Кілька разів вона забирала дітей з саду, тиждень сиділа зі старшим, поки я була в пологовому будинку. Потім якось раз зі старшим ми в лікарню потрапили, а вона залишилася з молодшим, однорічним. А ще останні три роки з собакою нашої залишається, коли ми їдемо у відпустку. Ось і вся допомога.
Я вважаю, що ми з чоловіком чудово впоралися і без її допомоги. Дітей виховали, їм уже тринадцять і дев’ять років, іпотеку за свою квартиру виплатили, дачу купили. У планах – упорядковувати дачу і брати ще одну квартиру, на майбутнє. Хоча б невелику. Може бути, дітям на старт, може, собі на старість.
Зараз зі свекрухою підтримую нейтралітет, вітаємо один одного зі святами кілька разів на рік. В основному вона спілкується з сином. Дзвонить, дізнається новини, повідомляє свої.
А тепер ось у свекрухи пенсія на горизонті, і вона, виявляється, чекає допомоги від сина. Їй тільки ліків щомісяця треба купляти на тисячу гривень. Плюс – харчування, взуття, одяг, господарські товари, оплачувати житлово-комунальні послуги, перукаря, ремонт взуття та лікування зубів.
І це ще далеко не повний перелік витрат, звичайно. А якщо ще якийсь форс-мажор у вигляді платної операції, тоді зовсім катастрофа. Всі пенсіонери якось живуть же! Мої батьки, наприклад. Вони взагалі в області, у них пенсія копійчана. І вони навіть не думають просити грошей у мене. Так я впевнена, навіть якщо я раптом здумаю їм щось давати, вони відмовляться навідріз. При цьому якось не бідують. Ліки купують, одягаються, харчуються нормально.
Ми з чоловіком працюємо, але наші доходи розписані вже давно, і викроїти з бюджету 5 тисяч щомісяця вельми проблематично. Ні, можна, звичайно, якщо не їздити у відпустку два рази в рік, або скасувати спортивні гуртки у дітей, або закинути дачу, або не брати в іпотеку квартиру.
Чоловік каже, що значить потрібно врізати витрати, їздити у відпустку раз на рік, а дача і так постоїть. Все-таки це мама, і відмовити їй у допомозі він не може. Чоловіка свекруха ростила одна з дванадцяти років. Але я не бачу в цьому особливого героїзму. Ніяких особливих вкладень свекруха не робила, чоловік навчався безкоштовно, влітку в таборі. Власне, як всі діти того часу.
Я не маю наміру це терпіти. Сказала, що якщо не може відмовити, нехай шукає додатковий заробіток. Без урізання витрат на сім’ю. А що? Я вважаю це справедливим. Твоя мама – це твій обов’язок, причому тут я і діти? В крайньому разі скажу, щоб виділив ще з нашого бюджету по 5 тисяч на моїх батьків, а що вони не потребують? Подивимося, що він тоді скаже, коли прийдеться віддавати 15 000 гривень щомісяця.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!