От як не крути, а всім на цьому світі не вгодиш!
Ліля, дитина моя, заміж вийшла давним-давно. Антон – сирота, батьків рідних не бачив ніколи, то через кілька років мене і матір’ю називати почав. А я і не проти!
Руки в нього з правильного місця ростуть, без роботи й дня не сидить, не п’є. І як тільки може – усе в сім’ю несе, усе додому! Хто ж такого щастя для доньки не хоче?
Жити вони вирішили в селі, аби до мене ближче. То я й подарувала їм ділянку чималу біля своєї хати.
Як взявся Антон за роботу – через два роки на тій пустці вже такі хороми стояли! Сусіди голови звертали, як проїжджали повз. Ох і пишалась я ним, як рідним!
Думала, так воно й завжди буде. Вірила, що любов сильна штука. Але ж не завжди воно все складається так, як у фільмах…
– Ви мене, мамо, Лілю, вибачте… Але мушу я вам признатись, – сказав якось Антон за вечерею. – Буде в мене дитина скоро. Від іншої жінки. Я просто вже не можу приховувати, мені з нею поряд бути треба.
У нас там ледь очі на лоба не повилазили! Ні, я завжди знала, що він уже діток хоче, а в моєї Лілі щось там не виходить. Але ж я думала, вони все це якось вирішать. А тут таке…
Що з моєю донечкою творитись почало – не дай Боже такого жодній матері бачити. Схудла, занехаяла себе. Страшна стала, як сама смерть! Аби хоч якось до тями її привести – вивезла за кордон. Там таки і море, і повітря свіже, і люди скоса не зиркають.
День за днем та й лишилась там Ліля з кінцями. Роботу собі хорошу знайшла, наче й чоловік уже якийсь на горизонті з’явився. Я аж дихати від того легше почала.
Про Антона я кілька років нічого не чула, аж поки він нещодавно до мене у двір не зайшов. Худий, нещасний – страшно на нього глянути!
– Добрий день, Ніно Василівно. Простіть мене, ради всього святого! – кинувся він мені зразу в ноги. – Бачите, як доля покарала мене?
– Встань, Антоне! Що тобі поробилось? Ти чого такий ніякий і що тут робиш? – не могла ніяк втямити я.
Довелось уже зятя колишнього і в хату запрошувати. А там він уже розказав, що з ним сталось, та як у наші краї занесло. Донечка його хворіла тяжко ще із самого народження. І от недавно відійшла вона в кращий світ. Дружина того не витримала та й пити почала. Ще й так сильно, що з дому речі виносила, аби на пляшку заробити. Так вона і роботу свою пропила, і квартиру, і все на світі.
А він лишився тепер сам-один, податись йому нікуди.
Так мені шкода дитину стало, що лишила я його в себе поки пожити. Думала, донька ж все одно про те не дізнається. Але ж ні, знайшлись хороші люди, які в саму Італію останні новини донесли!
Дзвонить мені тепер щодня, проклинає… Каже, що я рідну дитину на зрадника проміняла. А я не розумію, що зробила поганого! Це ж просто було по-людськи. Чи може я і правда перед Лілею в чомусь завинила?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Як думаєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!