Подруги з Італії розповідали, що заробітки не одну сім’ю зруйнували. Але ж я тоді думала, що в мене такого ніколи не буде!
Зі Степаном ми завжди жили душа в душу, двох діточок виховували, хату будували. Усе в нас було, як у людей. Якщо не ще краще. Гроші ми обоє заробляли, але Степан, звісно, більше. Він то на будівництві комусь підсобить, то з худобою комусь щось підкаже… Так і крутився, поки здоров’я було.
А тоді його здолав один інсульт, за ним – другий. Лікарі ще диву давались: як таке в молодої людини бути може?
Після лікарні з фінансами все в нас стало туго, бо Степана вже всі з рахунків списали. Мовляв, віддасть Богові душу десь посеред роботи – що тоді робити?
Порадились ми удвох та й вирішили, що треба мені на заробітки вибиратись, аби дітей прогодувати.
Сказано – зроблено. Я ж думала, що років на 5 від сили їду, але все життя моє на чужині минуло. Просили мене і діти додому вже з кінцями вертатись, і чоловік. От тільки я все ніяк не могла всіх грошей заробити.
А як війна почалась – кинула я все та й гайнула додому. Не хотілось далеко від рідні бути.
Ох і навів порядки мій Степан на ті гроші, які я відправляла! Хата – найкраща в селі, двір – як у депутатів, з газоном і альтанкою, а які ж у нас всередині ремонти були… За кордоном такі не часто побачиш!
Йшла я рідною стежкою до своєї хати й натішитись ніяк не могла.
– О, Любко, а ти вернулась, чи що? Я думала, ти вже там назавжди засіла, за тими кордонами! – крикнула мені через ворота сусідка.
– Привіт, Тетяно. Та чого ж мені там лишатись? У мене тут чоловік, діти, хата.
– А ти що, не знаєш? У твоїй хаті та з твоїм чоловіком давно вже інша хазяйнує! Ритка, головихи донька.
І все. Більше я не чула нічого. Помчала з усіх сил у хату, аби глянути, чи то все правда. А по всьому дому стільки речей жіночих… Матір Божа!
То це як воно виходить: гроші заробляти – здоров’я в нього немає. А як в хату мою всіх, кого на вулиці знайде водити, – то це він перший?
Ні-ні, такого я б точно не простила. Зібрала всі ці лахи й вивезла на смітник. Поки мій суджений десь тинявся – ще й замки змінила. Хата ж все одно на мене записана.
Пришов він із Риткою “додому” і так обламався – це треба було бачити! Що з ними зараз – не знаю. Та мені й байдуже. Не знаю, скільки мені такого того віку дожити лишилось, але час свій на ниття витрачати у мої плани не входить.
Я в себе одна така, а Степанів ще багато є на світі!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Підтримуєте таку позицію Люби?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!