На старість потягло мене ближче до природи. Квартиру свою в місті я віддала донечці, а сама переїхала в село.
Хата мені ця ще від діда дісталась. Він в останні свої дні переписав її на двох внучок: на мене і Лесю, сестру мою рідну.
Леся ще багато років тому сказала, що в селючки записуватись не збирається. Тож я заплатила їй чималу суму за частину будинку і стала єдиною його законною власницею.
Скільки ж у мене грошей пішло, аби все в домі до ладу довести! Аж згадувати боляче. Але воно виявилось того варте – будинок стояв, ніби новий, а двір який розкішний став…
Словом, насолоджувалась я собі старістю, аж тут до мене приїжджає Леся з онуками.
– Гарно в тебе тут, свіже повітря, річка поруч. Та ще й ванна нарешті нормальна є, у туалет не страшно провалитись… От і привезла я своїх малих, нехай від міста відпочинуть. Ти ж знаєш, вони зі своїх телефонів не вилазять! – щебетала з порогу до мене сестра.
– Ага, знаю. І на скільки ж ви приїхали? – одразу уточнила я.
– Та днів на 5, не більше! – махнула рукою сестра та й пішла розкладати свої речі.
Приїхали вони до мене на початку червня, а вже в липні почала я думати, як же таки їх вже додому спровадити! Я не проти родичів, діти теж мені не заважають. Але ж сестра чогось вирішила, що вона на курорт приїхала!
Як огірки свіжі з теплиці тягати, то вона перша. А як прошу воду принеси, аби городину полити, то Леся зайнята, немає коли їй на городі порпатись. І так же в усьому було!
Попросила її обід приготувати для онуків, то вона салат їм зробила та й по всьому! А діти ж як: одне помідорів не їсть, інше – капусти… Словом, перевела Леська тільки продукти!
Але то справа така: і готувати не всі вміють, і до роботи руки не у всіх стоять. Але ж то ще не все… Два місяці продукти я купляла за свої гроші. І не тільки хліб, та молоко, та масло, а ще й дитячі витребеньки! У мене й пенсії не вистачало, аби всіх прогодувати…
– Слухай, Лесь, я все розумію, – почала я нарешті цю розмову, коли сестра дорогу пляшку вина за мої гроші купила, – Але ж треба і совість мати! Ти два місяці з цього дивану тільки поїсти та прогулятись встаєш! Аби ставай мені біля хати помагати, або гроші давай на продукти! Я ж не вічна!
– Нічого собі! За які це такі продукти ти грошей захотіла? У тебе он усе на городі росте та в садку!
– А яйця я теж сама несу? І борошно теж я перемелюю, чи що? Годі з мене вже цих вигадок твоїх! Ти на тиждень їхала, а вже хто зна скільки тут сидиш!
– Бо це і моя дача теж! Якщо ти забула, дід її нам обом заповів!
– Раз ти вже так заповітами розкидаєшся, то я тобі нагадаю, що цю частину давним-давно викупила в тебе! Та ще й за дурні гроші!
На це вже Леся не знала, що сказати, тому пішла збирати речі і потягла дітей до автостанції. Тепер розповідає всім родичам, що я, така вся меркантильна і безсердечна, з дому її вигнала!
Усі вовком на мене дивляться. Кажуть, що я черства, як сухарик… От і починаю я вже сумніватись, чи правильно тоді зробила… Може, нехай би собі жили?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви як гадаєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!