Усе життя я вірила, що в нас із мамою немає секретів. Та після її смерті виявилось – це зовсім не так…

Я завжди пишалася своєю сім’єю. Мої батьки – ідеальні. Жили у взаєморозумінні та злагоді, виховували нас з братом порядними людьми. Вони важко працювали, адже прагнули дати нам усе найкраще. Коли я вступила до університету, тато поїхав до Німеччини, кілька років заробляв. А потім повернувся і придбав дві однокімнатні квартири.

 – Хочу на старість мати спокій. Знати, що мої діти забезпечені усім необхідним, – пояснював батько.

Згодом брат Микола одружився. Закохався в одногрупницю. Досить швидко в них народився синочок. Я племінника завжди любила, наче рідного синочка, подарунки йому купувала дорогі. 

Мені ж з особистим життям не щастило. Мала серйозні відносини. Чотири роки жила з хлопцем. Вже весілля планували. А тоді одного дня він повідомив, що зустрів іншу. Після цього я перестала довіряти чоловікам. Зникло бажання мати стосунки. Хоча про діток завжди мріяла. 

 – Доню, тобі вже 35 років, треба дитинку. Народи хоч так, сама, – радила мені мама.

 – А як я це потім дитині пояснюватиму?

 – Любитимеш її, й все добре буде.

Я й справді вже думала народити. Але й кандидатури батька не було. А тим часом дружина Миколи знову народила. На цей раз двійнят. Усі вони тулилися в однокімнатній квартирі й це було досить важко. Згодом брат свою квартиру здав. А сам винайняв більшу, двокімнатну.

І раптом в нашій родині сталося горе. На коронавірус захворіли відразу обоє батьків. Ніхто й досі не розуміє, як так сталося. Вони згасли за два тижні, останні дні були в комі на штучній вентиляції легень. Мама відійшла на небеса наступного дня після тата.

Пошепки

Словами не передати, як важко нам було це пережити. Рятувало одне – ми з братом мали одне одного. Та вважаю, що для мене це значно більша втрата. Зрозумійте, в Миколи були діти, дружина. А я залишилась зовсім одна.

Минуло кілька місяців, і раптом брат до мене прийшов.

 – Нам треба поговорити. Про батьківську квартиру. 

 – А що говорити?

 – Розумієш. Мама ще три роки тому її на мене переписала. Але не наважилася тобі сказати.

 – Чому? 

 – Думала, що ти образишся. Але ж у тебе немає дітей. І вже, мабуть, і не буде. А в мене аж трійко. Ти розумієш?

Я все розуміла, та серце краялося не через трикімнатну батьківську квартиру, а через недовіру матері. Невже вона думала, що я не хочу добра для рідних племінників? Врешті ми могли домовитися якось. Микола б забрав їхнє житло, а мені віддав би свою квартиру.

Брат почав пропонувати мені гроші. Та я вже нічого не хотіла. Для мене це зрада. Скажіть, ви мене розумієте?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!