Своєю донькою я дуже пишаюся. Вона змалку була старанною та розумною. Школу гарно закінчила, самотужки до університету вступила. А тоді її запросили на роботу до Німеччини. Як ми всі раділи. Однак і сумували, бо бачили нашу Катеринку раз на рік.
Згодом донька вирішила залишитися там жити. А тоді й з хлопцем познайомилась. Хоча й хлопцем його не назвеш, солідний чоловік на 13 років старший за доньку. І лише згодом я дізналась, що він директор компанії та дуже заможний. Відтоді влітку вони жили в Іспанії, взимку – їздили в Альпи. Катя працювала дистанційно просто задля власного задоволення.
Досить довго вони жили без дітей, я навіть налякалася, а тоді якось подзвонила й сказала, що вагітна. Це була чудова новина. Ми всі дуже раділи. Народився у мене онук, а тоді й онука. Лишень бачила я їх вкрай рідко. І ось зараз вони вже доволі дорослі. Востаннє приїжджали ще до війни. Та на свій ювілей я всіх покликала.
– Мені 70 років, мусите приїхати!
Вони погодились. Я всім родичам розповіла, які гості будуть. Усі хотіли побачити мого заможного зятя й онуків, які вже підлітками були. Я замовила найкращий ресторан. Ретельно готувалась. Рідні приїхали, я натякнула Каті, що треба мати гарний вигляд. І ось всі зібрались за столом і нарешті прийшла Катя зі своєю сім’єю.
Щойно я її побачила, кортіло їх вигнати геть. Ви не уявляєте, в якому вигляді вони прийшли. Зять багатій в порваних джинсах і старій сірій футболці, онук в спортивному костюмі, навіть бейсболку не зняв у приміщенні. А онука, як хлопчисько, в шортах і кофті, ще й волосся відрізала. Лиш донька якийсь сарафан вдягнула, хоча зовсім не нарядний.
Я відвела Катю в бік:
– Дитино, ви що, з глузду з’їхали чи навмисно так?
– Ти про що?
– Про ваш одяг, у нас так навіть на город не ходять!
– Мамо, час змінювати менталітет. В Німеччині на одяг ніхто уваги не звертає. Головне, що ми тут, усі разом.
– А Ніколь? Чому вона, як хлопчисько на вигляд?
– Вона так вирішила, хоче бути хлопчиком. Ми поважаємо її вибір.
– Що за дурниці. Ви ж дітей псуєте! А мене соромите!
– Тоді ми просто підемо геть! – образилась Катя.
– Та пішли б вже перевдягнулись.
– Не будемо ми цього робити. Як підемо, то вже не чекайте.
Страшенно донька образилась. Наступного дня я намагалась із нею поговорити. Та все марно. Взялась тоді за онуку. Запросила її із собою на ринок. Думала, покажу їй гарні сукні, куплю, яку обере. Та ні, вона лише на парубоцький одяг дивилась. От скажіть, як з таким можна змиритись? Невже донька має рацію? Бо я не можу заспокоїтись!