Вийшовши на пенсію, я прийняла важке рішення. А саме їхати до Італії на заробітки. Там вже багато років жила моя подруга, довго вмовляла. Та й вдома я почувалась зайвою. Донька привела в мою квартиру зятя. Олег жахливо зі мною поводився. Часом навіть кепкував. Дійшло до того, що я зачинялась у кімнаті, аби його не бачити.
Та найбільш прикро, що попри таке ставлення, зять охоче їв усе, що я готувала з продуктів, які купила на власні кошти. Неодноразово я казала Тані, що щось з цим робила.
– Якщо він вже мене зневажає, то нехай заробляє гроші та купує продукти для себе.
– Ти ж розумієш, зараз криза. Роботу знайти важко.
– Щось старань не бачу!
Донька цього ніколи не визнавала, та цей непутящий Олег залежний від комп’ютерних ігор. Цілісінький день п’є пиво за ноутбуком. Я не могла на усе це дивитись. Тож в 60 років вийшла на пенсію. Хоча мала досить непогану роботу і ніхто мене не звільняв. Та жити так далі несила.
Звісно я не могла залишити доньку ні з чим. Віддала їй свою пенсійну карту. Оскільки я все життя працювала, нарахували мені більше як 6 тисяч гривень. Досить, непоганий бонус, погодьтесь? Принаймні вижити можна.
Перед моїм від’їздом донька повідомила, що вагітна. І це разом з тим, що я вмовляла її не поспішати, адже з Олега нормального батька не вийде. Але ж хто маму слухає.
На прощання зять підійшов до мене.
– Ну що, люба теща! Нарешті ми як люди заживемо! Чекаю ваших євриків! Допоможете мені на ноги стати!
– Ні, дорогенький! На ноги якось самий. Я вам лишила квартиру, свою пенсію. Це все! Навіть не чекайте більше! Мені треба про себе подбати. На вас надії нема!
– Та подивіться ви довкола. Усі заробітчанки заради дітей гарують! Чи у вас серця нема. Залишите доньку з онуком ні з чим.
– Хіба ж це ні з чим?
Ось так ми та попрощалися. Та діти думали я жартую. Приїхавши до Італії, я відразу почала працювати. Не знаю, що б я робила без подруги, котра підшукали мені гарне місце. Сеньйора в мене добра, спокійна, та робота однаково важка, адже вона прикута до ліжка.
Рік я пропрацювала. Коли народився онук вислала Тані 500 євро, як подарунок для дитини. Ще бандерольку зібрала з гарним одягом. І це все. Більше ні копійки. Минуло ще кілька місяців і донька почала мені телефонувати:
– Мамо, все таке дороге, я не справляюсь. Перешли хоч 200 євро.
– А твій Олег працює?
– Він не може зараз знайти роботу! Все дуже складно. На війну ж заберуть.
– То може краще най би йшов. Чула, там гарно платять.
– Ти що таке кажеш! В нього жодного досвіду. Хочеш, Щоб Богданчик сиротою зростав!
Минуло ще кілька місяців і мені зателефонувала вже сестра.
– Та що з тобою! Донька у всіх підряд позики просить! Не соромно!
– Я їй свою пенсійну картку залишила. Чи це мало?
– Звісно мало. Дитина зростає.
Після цієї розмови я зібрала дуже велику посилку з одягом та всілякими речами для дитини. Та грошей однаково не передала. Вважаю, якщо вони житимуть за мої гроші – ніколи не навчаться заробляти. Тим паче, що днями мені знайома написала, що Олег в якісь мікро-кредити заліз. Хоче легких грошей! Я ті позики не збираюсь віддавати. Квартиру, на щастя, забрати не можуть, вона на мене оформлена.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Таня усім родичам, знайомим і сусідам в Україні скаржиться, що я погана мати. Сама розважаюсь, коли вони голодують. Мені це страшенно неприємно. Але йти на поступки не буду.
Коли я зустрічаюсь з іншими заробітчанками вони дуже дивуються. Адже нічого собі не дозволяють. А я купую гарний одяг, подорожую Італією. Я живу, як нормальна людина. Нещодавно одна поцікавилась:
– А тобі не страшно, що доньку втратиш? Вона ж не пробачить!
– Тоді я в неї ще й картку з квартирою заберу!
Ви не думайте, я переймаюсь через свого онука. Дитина не винна, що має безголових батьків. Але вже навіть повертатись додому не хочу, адже усі довкола лише засуджуватимуть.
Що б ви робили на моєму місці? Невже я маю давати гроші доньці і зятю?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!