Хвала Богу, що крім сина у мене була ще й дочка, а то ж би й пропала у цьому житті!
Дочка моя навчалась на юридичному факультеті, пізніше працювала у конторі юридичній, заробляла непогано і чоловіка собі знайшла теж такого, статусного.
А от син мій, якусь пройдисвітку надибав! Він захотів здобути освіту лікаря, заплатила йому навчання у медичному. А на той час(а то були 90-ті) це було дуже складно.
А наш Максим познайомився там з Ларисою. А Лариса жебрачка якась! Жила з мамою в однокімнатній квартирі, тата свого не знала і вчилась на художницю! А що ж то за професія така художниця?
Скільки би я не намовляла Максима, він все ні в яку. Кохаю, каже, Лариску та й годі!
– Ну дивись, як хочеш! Але жити у нас ви не будете! – я поставила ультиматум, але навіть на нього син не повівся. Хоч у нас і була простора чотирикімнатна квартира, та ділити її з невісткою я не хотіла.
Думала, вони поживуть десь в гуртожитку з тарганами, та й розійдуться. Але тут, дивом, у нашої Ларисочки з’явився спадок. Від якоїсь тітки, яку їх мама доглядала. Дурням щастить, як то кажуть.
От вони туди і переїхали. І жили собі без нашої допомоги. Лариса народила дівчинку, а потім хлопчика. Мій Максим працював і вдень, і вночі.
Невістці я намагалась “плювати у борщ”, а вона стоїть усміхається і не реагує. Ну як так можна?
– Максим, пелюшки не випрані, і їсти вже немає чого! А оно, глянь, яка пилюка під телевізором! Що ж то за господиня така та Лариска, — тикала я сину.
– Мам, я зараз все приберу. Лариса втомилась за цілий день з дітьми…
Ні хіба це таке видано? Ще й Максим прибирати має! Що вона зробила з сином моїм?
От моя Світланка чоловіка мала, краще і не знайдеш! Хоч дочка з зятем вгодила! Митником працював, самі знаєте, які там гроші крутяться… І будинок свій мають, і подвір’я з газоном, і квартиру, і машини… Ми з чоловіком з дочкою більше часу проводили. Я їй дітей няньчити допомагала. Вона їсти готувала, прибирала. Ідилія!
Якось ми з чоловіком за спадок говорити почали, літа вже не молоді.
– Квартиру нашу, — каже чоловік, — треба на Максима з Ларисою записати. Світала і так нічого не потребує. А йому згодиться.
Ну це ні! Я цього дозволити не могла! Оскільки спадок ми переписували удвох, то і дозвіл двох потрібен був. А щоб чоловік не мав права щось підписувати, дурним його зробити вирішила. Недієздатним, так би мовити. Гада, що та моя ідея була ідеальна…
Робила йому різні капості, аби він сам подумав, що трохи з розуму сходить. Піду, наприклад, запхаю його гаманець у холодильник, а він ходить його шукає.
– Геть не пам’ятаю, де запхав — жаліється.
– Петре, ти не шукай, потім подивишся, йди краще витягни мені м’яса з морозилки!
Він заглядає, а там гаманець
– Як же я так запхав його туди?
Соромно зізнаватись, яких я ще капостей робила своєму чоловіку. Але він ж вперся, не хоче квартиру на донечку писати! Синові і все!
Так минуло десь пів року, Петра визнали недієздатним і я змогла через договір дарування віддати квартиру доньці.
Я вважала, що зробила все правильно ще й з тієї причини, що син з перших днів війни пішов служити у ЗСУ як медик. А через три місяці мобілізували онука Степанка. Я молилася за їхнє щасливе повернення, але усвідомлювала, що претендувати на моє майно в разі чого буде саме невістка.
Тут і трапилась біда! Петро в лікарню потрапив – інсульт. Я днювала і ночувала біля нього в тій лікарні. Хвала Богу, права частина тіла, яка паралізувалась, почала відновлюватись, але з пам’яттю у нього й справді були проблеми: не пам’ятав свій вік, імена дітей забував …
Я просила лікарів призначити відповідне лікування, реабілітацію в ерготерапевта, психолога і логопеда, аж тут якось у лікарню просочилася інформація (у нас же цифрова держава), що мій Ігор визнаний недієздатним.
Як тепер пам’ятаю слова лікаря: “Пані, чи ж вам не соромно морочити фахівцям голову, у нас так багато хворих, а ви хочете, щоб ми відновлювали пам’ять і розум вашому чоловікові, які він втратив ще до інсульту?!”
Я зрозуміла, що то був бумеранг. Від долі. Від Господа Бога. Не знаю…
Та попри всі ті речі, я намагалась рятувати Петра у дорогих приватних клініках. І тут я зрозуміла, що моя Світлана не має наміру нам допомагати ні фінансово, ні фізично. Не підміняла мене в лікарні, не приносила передач, а ось Лариска приходила щодня, залишалася на ніч, щоб я відпочила, хоч я її не просила.
Петру трохи полегшало, ми поїхали на дачу, вирішили жити там деякий час. Та коли наближалась зима, я розуміла, що нам там буде важко. Це ж дрова носити треба, щоб було тепло, їжу з магазину возити, а він далеко…
– Світлано, приїдь забери нас, ми з татом вертаємось у нашу квартиру! – казала я до дочки
– А немає більше вашої квартири мамо. Продала її.
Мені стало зле. Як вияснилось, зятя нашого, митника, за якісь темні справи пов’язали. І щоб відкупитись вони квартиру і продали.
Я не спала цілу ніч. А зранку подзвонив з фронту Максим, і я не могла йому звіритися з нашими клопотами. Але син відчув мій настрій і попросив Ларису приїхати нас провідати. Невістка приїхала з кумом бусом, вони спакували врожай та наші речі і привезли нас у її квартиру. Ту саму, яку успадкувала її мама за допомогу чужій жінці.
А ми з Петром тепер живемо з тією, яку я ненавиділа половину свого життя, якій бажала зла… Недарма кажуть: не копай яму іншому, бо сам упадеш.
Ми разом з Ларисою щодня чекаємо вісток з фронту від Богдана та Степанка. А я молюся кожної хвилини, щоб Бог простив мої гріхи, бо сама я собі цього простити не можу…
Як жінка може загладити свою провину перед невісткою і сином?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!