Дід Антон Павлович завжди мені подобався. Ще на нашому весіллі з Петром таке витворяв. У свої 76 років витанцьовував, наче молодик, жартував. Хто б міг подумати, що цього кремезного чоловіка скосить страшна хвороба.
Минуло всього три роки й ми дізналися, що в нього цукровий діабет. Почались проблеми зі здоров’ям, хворіли нирки, а потім ми помітили виразки на ногах. Врешті йому довелося ампутувати одну стопу. І ніхто з рідних не був поруч тієї страшної миті. Дружина старого померла вже давно. А донька, моя свекруха відмовилась його доглядати. Петро ж, рідний онук Антона Павловича страшенно гидував навіть заходити до діда:
– Я не можу на це дивитись! Він смердить.
– Але ж ти розумієш, не можна покидати стару людину!
– Хочеш – сама ним і займайся!
Я не могла інакше, такий маю характер. Забрала старого до нас. Облаштувала йому всі умови. І це було не просто, адже жили ми в чужій хаті, яку винаймали у знайомої. Вона вже роки закордоном, тому й здала хату за досить смішну ціну. Чоловіка дратувало моє бажання допомагати Антону Павловичу. Та мені здавалося, що ніхто не заслуговує на такий кінець.
Тим часом квартиру старого швиденько забрала собі моя свекруха, сказала, що житиме там, бо має право, а свою однокімнатну віддасть донечці. Я вже й не знала, що на це казати. Та дід мене заспокоїв:
– Нехай поживе, нехай. Але квартиру я їй однаково не залишу. Наступного тижня ти поїдеш зі мною до нотаріуса та оформимо дарчу. Лиш нікому про це не кажи.
– Та ви що? Не треба! Мені ж цього не пробачать.
– В тебе діти вже досить дорослі, мої правнуки, хороші й добрі хлопці, я хочу, щоб вона їм залишилася.
Я не знала, що й казати. Боялась, що свекруха мені цього не пробачить. Але ж вона розуміла, що дід хворий, його доглядати треба. Тим паче нам було вкрай важко. Жити в чужому будинку, з якого можуть випхати будь-якої миті. Чоловік мій ніколи цим не переймався. Він лише шукав собі пригод, бігаючи від спідниці до спідниці. Та я на це давно вже уваги не звертала. Сил на сварки бракувало просто.
Ми з дідом оформили усі документи. А потім я його ще сім років доглядала. Була поруч до останнього, робила масажі, перевдягала. І скажу вам чесно – це все важко, але Антон Павлович став мені другом, якому я й розказати могла про наболіле. Усе це не подобалось Петру:
– Може розлучимось і ти за старого вийдеш? Га?
– Мені вже байдуже!
– Як я тобі не потрібен, то піду геть.
– Йди!
Не знаю, як пояснити, але мені справді було однаково. Діти також з батьком не спілкувались, він не займався їх вихованням. Мій чоловік пішов. Згодом я дізналась, що він живе у нашої спільної знайомої. Разом вони почали добряче випивати.
І ось раптом Антон Павлович помер. Для мене це стало ударом. Саме тоді раптом прибігли усі його родичі. І все ж вони дізнались, що квартира, в якій живе свекруха, насправді належить мені.
– Оце ж ти змія. Задурила старому голову. Не смій навіть мріяти про квартиру. Однаково відсуджу.
– Нічого ви не зробите. Дід дарчу оформив, а не заповіт. Раджу вам забиратися з квартири, бо я хочу туди з дітьми переїхати.
– Що ти собі дозволяєш? І не думай.
– Треба було старого доглядати, а не покидати у важку хвилину!
– Не смій мене повчати! Правильно син зробив, що тебе покинув. Певно знав, яка ти насправді підступна.
Вона кричала на весь двір. Інші родичі дивилися на мене, казали, що я аферистка. А мені було шкода, що ніхто старого навіть не згадує, не плаче за ним. Я вирішила, що не зважатиму на усіх цих людей. Їм завжди було байдуже до мене і дітей.
Наразі я збираюся переїжджати у свою квартиру. Свекруха вперто відмовляється її покидати. Вочевидь, доведеться поліцію викликати. Бо інакше ніяк. Шкода, все ж вона бабуся моїх дітей. Порадьте, як мені бути?
На вашу думку, я все правильно зробила?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!