Наприкінці лютого до нас в Івано-Франківськ переїхала чоловікова родина. Вони самі були з Києва, а ви ж розумієте, як там було небезпечно. Отож, ми жили всі, немов у рукавичці: я, чоловік Дмитро, свекри – пані Олеся та пан Роман, тітка Валентина та її внук Петро. На додачу – вівчарка Вольт. У нас була невелика двокімнатна квартира. На щастя, ми встигли відвезти нашого синочка до моєї мами в Польщу.
Нам було дуже тісно. До того ж пані Валентина та пан Роман дуже палили. І на балконі завжди стояв сморід тютюну. Я не могла навіть поставити там сушити білизну, бо вона миттю просякалася димом. Петро постійно грався іграшками нашого сина. Мені було не шкода, але дитина не вміла поводитися з чужими речима. То розкидає конструктор на підлогу, що я ледь ногу не зламала. То обмалює фломастерам та акриловими фарбами мені стіни.
А ще вівчарка – окреме випробовування. За тиждень часу ми викинули всі зіпсовані дроти від роутера та комп’ютера, роздерту сумку та ще й купували нові плінтуси.
Однак, найгірше – це гроші.
Ми купували продукти та оплачували комунальні послуги. Свекруха любила приймати душ двічі на день (зранку та ввечері), за нею йшла пані Валентина, потім її Петрик та Роман. Зранку зібратися на роботу було просто неможливо – ванна була зайняла мінімум на годину.
Що б ви розуміли, ми на свою голову віддали спальню свекрам, а самі спали на матраці у кухні. Звісно, вночі до нас заходив як не свекор – глянути, що у холодильнику, то ще й вівчарка. Звісно, ніякого особистого життя у нас не було.
Вже цього серпня ми задумалися про те, аби ці родичі гарбузові поверталися до Києва.
Не знаю, чому до того так довго тягнули. По-перше, синочок вже мав йти до школи. А я точно не дозволю, аби він спав на матраці чи тіснився з Петром на ліжку. По-друге, вони всі вже відверто розслабилися та сіли нам на голову. Ми всі ці 6 місяців платили за продукти, світо, воду. Тому ми з чоловіком вирішили легко натякнути, що їм вже час за вокзал валити.
– Що? У країні війна, а ти рідних людей проганяєш геть! – кричала свекруха. І пані Валентина підтримала її.
Далі було ще гірше – вони завили, що хочуть поїхати в Польщу до моєї мами. Але не на заробітки, а жити там. Ну ви уявляєте? Моя мама орендує невелику кімнатку по типу “кавалерка”. Куди їй ще таке “щастя”?
Ми тоді дуже посварилися. Пані Валентина навіть не хотіла нам відшкодовувати зіпсовані іграшки та дроти. Свекруха шипіла на Дмитра, немов змія та дорікала “бачиш, яку ти жінку собі вибрав, що вона літніх людей виставляє за двері!”
Знаєте, я люблю приймати гостей. І розумію, яка зараз у країні ситуація. Але вже не так страшно повертатися до Києва.
І всі ці місяці ми оплачували витрати на родину. Ніхто після себе не хотів ні чашку помити, ні вечерю приготувати. Все робила я, немов та Попелюшка.
Мене тішить одне в цій ситуації – що чоловік все-таки став на мою сторону та підтримав саме мене. Інакше я б сама забрала всі речі та переїхала до мами в Польщу.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!