З Олегом донька познайомилась під час навчання в Києві. Така щаслива подзвонила мені в Італію.
– Мамо, я закохалась! Ми як університет закінчимо, поїдемо разом додому!
– До кого? До тебе чи до нього?
– До нас. Він з Донеччини, там нема, як жити!
Я не знала, що й казати. Звісно, в мене квартира гарна, трикімнатна. Я десять років в Італії гарувала, аби її купити та все всередині зробити. Планувала дочці окреме житло взяти, та ще на нього не заробила. Врешті Злата мене вмовила. Разом вони закінчили навчання і переїхали до нас на Франківщину.
Лишень одного разу я приїхала до них. Олег виявився наче й непоганим хлопцем, досить розумним. Він і роботу відразу знайшов. Я й подумала, то нехай живуть собі, як їм разом добре. Весілля зіграти вони згодом планували. Та тоді почалась війна, і мого майбутнього зятя мобілізували. Дочці дуже важко було. А тоді якось вона мені подзвонила:
– Мамо, тут така ситуація. Треба батьків Олега прихистити, хоч на місяць, далі вони собі щось знайдуть.
– Ну, як треба, то нехай. Лиш не на довго. Бо я сама в своїй квартирі ще не жила, ремонтами не насолодилась. Не хочу, щоб попсували.
Коли мої майбутні свати приїхали донька почала дзвонити й гроші просити. Казала все, що їм допомогти треба, бо нічого не мають. Звісно, я висилала євро. Далі думала, що нарешті знайдуть якесь житло, та вони зовсім не поспішали. А коли я питала доньку, вона лиш виправдовувалась:
– Мамо, ну як я їх вижену? Це ж батьки Олега!
Згодом донька сказала, що хоче все ж розписатися зі своїм хлопцем, він вже й відпустку взяв заради цього. Ми вирішили скромну вечірку зробити і звісно, я придбала квитки додому. Як таке пропустити.
І ось нарешті приїхала. Увійшла у свою улюблену квартиру – і не впізнала її. Усі стіни заляпані, довкола безлад. Вийшла до мене майбутня сваха. Така огрядна пані в халаті. І заговорила російською.
– Які люди! Ну, нарешті! Гоша, неси пляшку!
Далі вибігла донька, обійняла мене. А тоді відразу почала на стіл накривати. Сват горілку десь найшов і за пів години майже повністю її випив.
– Ну, що, багато грошей заробили? На весілля вистачить? – раптом спитала сваха.
– Як складемось, то зіграємо гарне свято.
– Як це складемось? Ми ж грошей не маємо!
– То позичте десь!
– Хто ж нам дасть?
– А як ви вирішили сина одружувати без грошей?
Вони мовчали й здивовано дивились. Донька штурхала мене під столом ногою.
– Добре, пропоную так, весілля зробимо скромне, після війни вже гуляти будемо. А ви так надалі жити не можете. Поїдете зі мною до Італії, там роботу знайдете і зможете також дітям допомагати.
– Нікуди я не поїду! – раптом закричав майбутній сват.
– Але й тут ви не залишитесь!
– Ось так ви до переселенців? Правду про западенців кажуть. Самі тут жирують, а до біди інших їм байдуже.
Вони щось там сварилися, казали, що не дозволять синові з такою сім’єю родичатися. Донька плакати почала, мене звинувачувати. А я б сама того весілля не дуже хотіла, але що робити. Чого я маю важко працювати й утримувати усіх родичів зятя? Порадьте, що мені робити? Вижену їх – донька образиться. Залишу все, як є – дозволю й далі всіх нас використовувати?
Вибачте. Даних поки немає.