Нещодавно я дізналась, що в рідному місті про мене вже легенди ходять. Всі обговорюють, яка я погана мати та бабуся. Адже попри те, що я вже п’ятнадцять років живу і працюю в Німеччині – я нічого не купила синам, і ніяк їм не допомагаю. Єдине, що я висилаю по 100 євро, коли в когось з рідних день народження.
Чому я так вирішила. Зараз поясню. У 23 роки я взяла шлюб. Моїм принцом став дуже гарний хлопець. Аркадій працював на фірмі свого батька. Це було найбільше виробництво в нашому місті, їхня сім’я була дуже впливовою. Але не думайте, для мене річ була не в грошах! Я щиро покохала.
Навіть мої батьки були проти, відмовляли мене, пояснюючи, що я не рівня Аркадію. Та я не послухала. Ми побралися, спочатку все було чудово, ми жили значно краще за інших. Та навіть після народження синів, я не хотіла сидіти на шиї. Влаштувалась на роботу продавцем в магазин косметики. Завжди мала власну копійку.
Я дуже старалась, аби догодити чоловікові. Тримала ідеальний порядок вдома, щодня готувала якісь цікаві страви. Хлопці завжди в мене були доглянуті та охайні. Я допомагала синам робити уроки, водила в гуртки, їздила з ними на змагання. Ніколи не навантажувала чоловіка домашніми справами. Він ходив на роботу і відпочивав.
Сини виросли. Я дуже пишалась своєю сім’єю. І ось коли старший Денис вже навчався в інституті мені якось розповіли, бо бачили його біля навчального корпусу з татом і якоюсь молодою жінкою. Мовляв, вони мило обідали в кав’ярні. Думали, що це наречена мого сина. Я вирішила поцікавитись.
– Хто та жінка? І чому ви мене не запросили?
Син опустив очі і я зрозуміла, що щось тут не так. Потім я спитала про все це чоловіка. Так я дізналась дві істини – що мій чоловік вже давно мав іншу, і що сини не просто знали про зради, вони вже давно були знайомі з його коханкою, котра всього на кілька років старша за них.
Я була в розпачі, не знала, що робити та куди йти. А тоді вирішила, вдома зі зрадниками не залишусь. Зібралась і поїхала до Німеччини, де не мала зовсім нікого. Мені було дуже важко, чоловік кликав назад, та я не схотіла повертатися. З синами також не спілкувалась приблизно два роки.
А тоді мені розповіли, що вдома чимало змінилося. Свекор збанкрутів і втратив виробництво. Він все продав і втік зі свекрухою до Австрії. Вочевидь, мав якісь незаконні справи і боявся. Аркадій теж залишився ні з чим. Його майно арештували, а коханка забрала все, що могла і зникла. Тоді то я наважилась зателефонувати синам.
– Мамо, приїжджай, ми без тебе не впораємось.
– Але ви вже достатньо дорослі! Знайдіть нормальні роботи і все буде добре.
Старший тоді вже одружився. Він просив в мене гроші, та я сказала, що не можу допомогти. Згодом вони почали відверто в мене вимагати. І тоді довелось їм все чітко пояснити:
– Я вас люблю, але нічого не забула! Ми можемо спілкуватися, але жодної допомоги від мене ви не дочекаєтесь. Я житиму для себе тепер!
Я й справді лишень тоді почала насолоджуватися життя. Мала достатньо грошей, аби відпочивати і подорожувати. Зустріла доброго чоловіка.
Зараз в мене вже є онуки, та я з ними не бачусь, адже сини й невістки ображені. Вони всім довкола розповідають, яка я погана мати. Мовляв, була з ними, доки їм добре жилось, а тоді втекла і допомагати не хочу. Часом мені хочеться приїхати, а тоді думаю, який в цьому сенс. Чи взагалі варто налагоджувати стосунки з рідними?