– В Одесі і Криму не покупаєшся, але повір, Галинонько, я місця знаю! Чорне море заховається! І в Україні, просто під боком!- доводила мені свекруха

З Олегом ми одружені вже давно. Ми живемо разом у трикімнатній квартирі в центрі Львова. А ще разом з нами живе мама Олега – Ганна Іванівна. Кумедна жінка, їй Богу! Я працюю вчителем англійської мови в школі, а Олег – програмістом в IT-компанії. Ми любимо один одного і мріємо про свою власну родину.

Ганна Іванівна – вдова, яка пережила дві революції і одну війну. Вона працювала бухгалтером на заводі, але зараз на пенсії. Вона любить свого сина і мене, але часто втручається в наше життя, дає поради і критикує. Вона має свої погляди на все і не любить змін.

Одного дня Ганна Іванівна заявила, що хоче їхати на море. Вона сказала, що це її мрія, яку вона хоче здійснити, поки не пізно. Вона сказала, що Одеса замінована, а Крим окупований, тому вона вирішила їхати в Шацьк. Адже там нічим не гірше.

Я і Олег були здивовані таким рішенням. Ми почали допитуватися про деталі подорожі, але Ганна Іванівна сказала, що все вже облаштувала. Вона забронювала котедж на березі озера Світязь, купила квитки на поїзд і навіть замовила екскурсію по національному парку. Вона сказала, що хоче поїхати сама, але буде рада, якщо я і Олег приєднаємося до неї.

– Мамо, ти серйозно? – запитав Олег. – Ти хочеш їхати сама до Шацька? Ти знаєш, що це далеко і небезпечно?

– Синку, не хвилюйся за мене. Я не стара і безпорадна. Я все продумала і попланувала. Я хочу побачити море і насолодитися природою. Це моя мрія.

– Але мамо, це ж не море. Це озеро.

– Для мене це море. Там так само гарно і чисто. Там немає купи туристів і сміття. Там спокій і краса.

– Мамо, я розумію, що ти хочеш. Але чому ти не сказала нам раніше про свої плани? Ми могли б знайти інше місце, де ти могла б побачити море. Може, в Грузії або в Туреччині?

Пошепки

– Ні, синку. Я не хочу їхати за кордон. Я хочу їхати в Україні. Це моя країна і я люблю її. Я хочу побачити її красу і різноманітність. Я хочу підтримати наших людей, які страждають від війни і окупації. Я хочу показати, що ми не зламані і що ми живемо.

– Мамо, я поважаю твої почуття і твою патріотичну позицію. Але ти повинна думати про свою безпеку і комфорт. Ти знаєш, що дорога до Шацька не легка і що там можуть бути проблеми з житлом і харчуванням?

– Синку, не переживай за мене. Я все перевірила і переконалася, що все буде гаразд. Я знайшла гарний котедж на березі озера,  господарі дуже привітні. Вони обіцяли мені надати усе необхідне для комфортного перебування. Я також купила квитки на поїзд і навіть замовила екскурсію по національному парку. Я буду мати чудовий відпочинок.

– Мамо, я радий за тебе. Але ти не можеш їхати сама. Це небезпечно і невідповідально. Ти потребуєш супроводу і допомоги. Тому я і Галина поїдемо з тобою

Подорож до Шацька була довгою і втомливою. Ми їхали поїздом до Ковеля, а потім пересіли на автобус, який віз нас до котеджу. По дорозі ми бачили багато красивих пейзажів, але також багато слідів війни. Ганна Іванівна не звертала уваги на це. Вона розповідала про своє дитинство, коли вона їздила на море з батьками і братом. Вона сказала, що тоді все було інакше і що вона хоче повернути ті часи.

Коли ми приїхали до котеджу, були приємно здивовані. Котедж був просторий і затишний, комфортабельний. І з чистим повітрям. Ми розташувалися в різних кімнатах і пішли на озеро. Озеро Світязь було неймовірно гарним. Вода була прозорою і теплою, пляж був піщаним і чистим, а небо було ясним і синім. Ганна Іванівна одразу ж зняла свої туфлі і побігла до води. Вона сказала, що це її море і що вона щаслива.

Було трохи людно. Людніше, ніж ми очікували. Але то ж певно не ми одні, хотіла трішки на відпочинок до води..

Але загалом нам усе дуже сподобалось…

А ви бували тут коли-небудь? Є якісь особливі спогади?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!