З чоловіком ми ще зі студентських років. Та, та – це була та сама історія про перше кохання. Ми досить швидко одружились, бо не могли набутись разом. Жили в злагоді, взаєморозумінні та дуже рідко сварились. Згодом, ми вирішили, що пора подумати про поповнення. У нас народились дві принцески, дівчатка-двійнятка. Ми були на 7 небі від щастя, тому старалися кожну вільну хвилину приділити їм.
Коли вони вже трішки підросли, то ми задумались над відкриттям власної справи. Більше тим займався чоловік, а я йому лише допомагала, адже я насамперед була люблячою мамою, жінкою та хорошою домогосподаркою. Іван дуже любив мої кулінарні витвори, постійно просив добавки і чекав вихідних, аби цілий день їсти щось смачненьке. Так виглядав мій кожен день і я не встигла зауважити, як мій чоловік віддалився. Останнім часом справи в бізнесі йшли не дуже, і чоловік всіма можливими способами його рятував. Був дуже знервований та пригнічений, адже це справа всього його життя. Я завжди старалась підтримати його, адже розуміла скільки сил та енергії туди вкладено.
Як виявилось, справа була зовсім не в тім. У мого чоловіка була коханка. Ми були у гостях в друзів і повертались пізно ввечері додому, як в один момент я дивлюсь: вибігає незнайома жінка, на вигляд молода та дуже симпатична; починає щось нерозбірливо говорити, проковтуючи свої сльози, і потім віддає мені переноску з дитиною. Я спочатку нічого не зрозуміла, подумала, що може сталось щось у дівчини, потрібна допомога. І тут вона в істериці промовляє: “Чого дивишся на мене? Не розумієш, що це означає? Не розумієш? Це дитина твого чоловіка! Якщо ми йому не потрібні, то нехай забирає її!”
Сказати, що на мені не було лиця – нічого не сказати. Я ще кілька хвилин стояла як вкопана, після того промовила: “Забираєш дитину додому, щоб вона не простудилась та купуєш все необхідне”. Від того моменту, від того вечора, малюк з нами почав жити. У мене з’явилася третя дитина, син, а у моїх дівчаток братик, яким вони дуже тішились.
Я його полюбила як свого і виховувати старалась відповідно. Коли він виріс, ми йому розказали все як є, але у нього навіть жоднісінького бажання не було знайомитись з рідною мамою. З Іваном нам не вдалось повернути ті стосунки, що були, але він дуже старається виправити ситуацію.
Сьогодні сину 18. Така перша велика дата, яку ми вирішили відсвяткувати у сімейному колі. До нас приїхали дівчатка, зі своїми чоловіками та дітьми і ми сіли за стіл. Як раптом, в один момент задзвеніли двері: “Ви на когось чекаєте?” – запитала я. Всі дружно подивились одне на одного і промовили: “НІ”. У мене на серці цілий день був не спокій, тому я якось відчувала, що за дверима буде щось неприємне. Відкриваю двері і бачу жінку, на вигляд мого віку, таку змарнілу, ледве дихаючу, яка промовляла:
– “Я хочу поговорити”.
– “Перепрошую?” – перепитала я.
– “Я хочу поговорити зі своїм сином” – повторила вона.
– “У тебе не має сина і ніколи не було!” – в один голос відповіли з сином і закрили двері.
В цей момент я зрозуміла, який у мене чудовий син і як я його люблю.
Як ви вважаєте, правильно зробив син, що навіть не захотів вислухати рідну матір?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!