З чоловіком ми живемо скромно, але мирно. В шлюбі вже майже сорок років. Проживаємо більшу частину сімейного життя у двокімнатній квартирі, виховували сина й доньку. Донька з чоловіком вже сплатили кредит за квартиру, ще є кредит у сина – й ми щомісяця відкладаємо певну суму, щоб йому допомогти.
Декілька місяців тому померла моя матір, якій на той час виповнилося цілих 86 років. Нам від неї залишилася двокімнатна квартира, яку ми з чоловіком вирішили здати в оренду. Як-не-як, але буде вистачати на оплату комунальних послуг.
Але діти мали на цю квартиру зовсім інші плани, і зараз ми постійно з ними через це конфліктуємо. Син спершу натякав на те, що квартиру слід продати і допомогти йому з кредитом, а потім став прямо це вимагати.
А потім і дочка почала «грунт промацувати»: ось кине мене чоловік, вижене, куди я з дитиною піду, не вас же обмежувати на старості років?
От вони і зачастили до мене в гості зі своїми “пісеньками”, як їм потрібна була ця квартира. Потім і кликати стали до себе, онучат привозити – ніколи ми не отримували стільки уваги. А потім пішла вже важка артилерія – подарунки. За ці місяці вмовлянь я бачила їх більше, ніж за весь попередній час. Але ми з чоловіком спочатку розуміли до чого це йде. Правда, рішення щодо квартири ми вирішили не змінювати. Все життя допомагали дітям, а зараз від них допомоги не дочекаєшся: просиш сина нас в суботу на город відвезти, а його дружина тут же знаходить для нього купу планів, а нам каже: «Не втручайтеся в наше життя».
Щодо доньки, то та теж живе у своє задоволення й приїжджає тоді, коли хоче залишити в нас дитину. Посеред тижня взагалі не телефонує. А могла б хоча раз в декілька днів подзвонити і спитати, чи все у нас добре.
От і покликали ми їх один вечір до себе, що розповісти про те, що продавати квартиру ми не збираємося. Я приготувала вечерю, посадила всіх за стіл. А найбільше репетувати стала невістка, кричала, що якщо ми не продаємо квартиру і не допоможемо їм з кредитом, то онуків більше не побачимо.
Дочка сиділа мовчки й спостерігала за цими сценами з легкою посмішкою. Коли ті пішли, вона промовила:
– Ой, мамо, ось такий в тебе син – ховається за жіночою спідницею. А ти круто придумала – перевірити реакцію, щоб потім легше було вибрати, кому квартиру залишити.
Тоді я стала ще раз повторювати доньці, що квартира – не продається і ми її залишаємо собі. Вона одразу змінилася в обличчі:
– Значить так, залишайте собі, що хочете. Але от на старості за склянкою води до мене не біжіть. Нехай вам ваша квартира допомагає.
Донька теж піднялася, одягла дітей і пішла. Я тоді розплакалася, адже було дуже прикро відчувати те, що ми дітям були потрібні лише тоді, коли маємо якусь копійку. Але зрозуміла, що чоловік правий, адже ніхто нам на старості допомагати не буде.
Ось так діти забули про те, як ми їх балували все життя, допомагали, ні в чому не відмовляли. Й продовжують від нас постійно чогось чекати.
Зараз вони не дзвонять і не пишуть. Я не бачила внуків вже кілька тижнів. Коли ми їм дзвонимо, вони або не беруть слухавку, або, немов змовившись, відповідають: – Ви проміняли дітей на квартиру.
Я ночами не сплю, думаю про всю цю ситуацію. Заради онуків готова на все, от і думаю, можливо, продати квартиру і поділити кошти між дітьми. Я не можу довго злитися на них.
Що б ви мені підказали в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!