Хочу розказати вам про свою життєву ситуацію, оскільки більше не маю навіть з ким поділитися. От мені ще один рік до пенсії, як то кажуть, старість не за горами, і я вже починаю більше думати на філософські теми.
Зараз мене найбільше хвилює те, що в взагалі не маю ніяких спадкоємців. Залишилася абсолютно самотня, без рідні, якій би могла залишити все нажите мною.
Життя у мене було взагалі не легким, дитинство пройшло у маленькому селі, в шкільні роки залишилася сиротою, тому виховувала мене бабуся. Вона була моєю єдиною рідною душею. У нас були дружні стосунки, а головне, що бабусі вдалося розгледіти мій талант. Я обожнювала читати книги, гарно розповідала вірші й взагалі мріяла стати актрисою. Бабуся підтримувала мене в абсолютно усіх починаннях, тому після закінчення школи відправила вчитися до столиці. Вступила я в театральне, однак покинула вже на другому році навчання. Не до душі мені були ті ролі, які мені пропонували там. На вроду я була гарненько, тому до мене не одноразово сваталися чоловіки, але я в першу чергу думала про кар’єру, заміж не спішила. Чоловіки також різні були, і заможні, і ні, дарували мені шуби, прикраси, брендову косметику.
Після тридцяти років я одружилася зі Святославом, між нами одразу спалахнула пристрасть, однак в побуті ми були зовсім різні, часто конфліктували й на третій рік спільного життя розлучилися.
Після розлучення у мене залишилася трикімнатна квартира. Загалом молоді роки у мене прийшли весело, однак особисте щастя я так знайти і не змогла. Коли вдруге подумала про заміжжя, зрозуміла, що молодість вже минула. Пішла краса, а я стала нікому не потрібна.
Часто жінки народжують собі дітей після сорока років, однак я хотіла більше знайти коханого чоловіка, ніж бути мамою. Можливо, від кохання і народила б дітей, але просто для себе – не хотіла. Я працювала, подорожувала. Друзів у мене близьких теж не було, у всіх жінок власні сім’ї, діти, проблеми. Ніхто не розумів мого розслабленого темпу життя.
Була у мене одна єдина подруга, якої нещодавно не стало, і я залишилася самотня. За ці роки я придбала ще одну квартиру, зараз здаю її в оренду.
Сиджу і думаю, а кому це все залишиться після мене? Останні кілька місяців живе зі мною в одному під’їзді сімейна пара. Хороші такі, привітні люди, і двері притримають, і про здоров’я запитають, і продукти допоможуть донести. Двоє працюють з ранку до ночі, знаю про них багато, бо саме вони орендують в мене житло. Задумалася над тим, щоб їм залишити квартиру. Державі майно віддавати не хочу, тому думаю над заповітом. Хоча б якусь добру справу зроблю. Трохи дивно віддавати чужим людям житло, але маю надію, що за це вони доглянуть мене на старості.
Лише, як зрозуміти, що вони хороші люди?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!