Останні 15 років я була в Польщі на заробітках. Поїхала у Щецин, робила там ремонти у бригадах та на вихідних ще прибирала в супермаркетах. Час від часу ще їздила на сезонні збори овочів чи фруктів.
Спершу я купила квартиру для старшого сина Мирона. Житло дуже хороше, на 3 кімнати, майже центр Львова.
Далі настала черга молодшої Ірини. Вона у мене з дитинства трохи була неуважна, наївна, безвідповідальна. Я їй також купила житло у Тернополі (вона там вчилася), а вона взяла та ще й прописала свого Павла. Тому за документами було записано, що ця нерухомість придбана у шлюбі.
А через рік вони розлучилися. Павло скористався цим хитрим планом та забрав половину майна. Я намагалася в суді довести, що житло купила за свої гроші. Однак, після розлучення вони поділили квартиру. Він мало того, ще й не хотів аліменти виплачувати на рідних дітей!
Ірина була змушена повернутися в Конопицю. Якщо чесно, то було набагато краще. Адже донька доглядала за господарством, щось на городі робила. Так хоча б хата не пустувала. Я надсилала їй гроші, аби вона зробила ремонт у кожній кімнаті, добудувала ще 2 поверх. Тепер у дітей є басейн на дворі, альтанка для гостей, гарний садочок.
Однак, минуло вже стільки років, а Ірина досі роботи не знайшла. Раніше я її не рухала з цим питанням, адже треба двох діток підіймати на ноги. Але зараз Марко та Матвійко дорослі, один до школи ходить, інший в садок. Тільки Іра все ще сидить вдома і чекає на гроші.
Навіть Мирон намагався її врозуміти, аби хоча б пішла продавцем у наш магазин. А вона дуже образилася та тепер з ним не хоче говорити. Коли брат приїздить в село, то Іра показово зачиняється в кімнаті та навіть до столу не сідає.
Зараз я вже думаю про те, аби повернутися назавжди в Конопицю. Тим паче, тут на мене чекає один чоловік, Григорій. Ми з ним дуже тісно спілкуємося. Він удівець вже 10 років, а я сама давним-давно розлучилася. Він хороший, вправний господар. І я сама хочу хоча б відчути ту любов та підтримку.
Але про таке не говорять по телефону. Я приїхала в село, привезла гостинці, зібрала дітей в хаті. Ну і вже оголосила їм дві новини:
– Нарешті з заробітками все скінчено. Та і в мене серце тягнеться до Григорія. Ви знаєте, що наш сусід гарна людина, нам допомагатиме.
– Мамо, от головне – аби ти була щаслива. А ми тебе завжди підтримаємо і будемо поруч, – виголосив тост Мирон.
Тільки Ірина дуже скривилася. Наче я їй не оливки смачні привезла, а кілограм кислих лимонів.
– Доцю, ти не рада?
– Я розумію, що тобі на старості років захотілося романтичних пригод. Але що я робитиму? У мене двоє дітей, сама розлучена. За які кошти їх підіймати?
– Мамо, а я знаю! – вигукнув молодший онук Матвійко.
– Що?
– А ти поміняйся з бабусею місцями. Вона буде з нами в селі, а ти їдь геть.
Мирон з невісткою ледь стримували сміх за столом. Іра дуже образилася, гонорова встала та пішла геть. До кінця застілля не виходила, навіть не попрощалася з братом.
Але коли тобі вже мала дитина говорить про гроші – то варто задуматися. Я не збираюся далі утримувати дорослу та працездатну доньку. Треба якось Ірині жорсткіше сказати про гроші. Але як?
Що б Ви могли порадити нашій читачці?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!