“Вагітна я, тітко Марино, п’ятий місяць. Не знає ніхто”: Василь поїхав, а Галинка народила доньку. Йшли роки, і коли дівчинці виповнилося п’ять років, прийшов лист

– Оце молоді тепер дивні… Нормальні люди беруться за весілля десь після жовтня, ну треба ж спочатку зібрати врожай, зробити запаси на зиму… Куди ви спішите? Біжи, Галю, наклади чогось на стіл, бо ж не натщесерце будуть тебе люди сватати, не кожний день єдину дочку віддаю.

Пан Григорій стояв і міряв Василя з ніг до голови. Той був ще таким малим, юним, з рудою головою, навіть чоловіком його було важко назвати. Але пан Григорій не зважав на те, бо думав, що ще, наче, й зовсім недавно таке було з ним. Він приходив до тещі й тестя за своєю Світланою. Любов у них була шаленою, всі роки трималась, он уже скільки разом.

Григорій запросив молодого за стіл, Галинка за той час уже налила борщу і випити. А Василь нерухомо сидів, дивився на борщ і боявся перестрітись поглядом із тестем.

– Жити де будете? – прозвучало від Григорія різко і впевнено.

– Так у мене.

– Тату, у нас кохання. Ми собі все самі, восени вечорами будемо вчитись, а днями працювати, нащо так недовірливо питаєш його?

Григорій був не дуже задоволений, бо в Василя троє братів з сестрами, там нема де жити й йому, куди ще Галинку туди?

– Будемо жити помалу, робота, діти, своє вибудуємо згодом, — сміливіше почав говорити Василько.

Галинка, почувши про дітей, аж засоромилась, а от Григорію це не сподобалось, мовляв, ще сам як дитина, а вже про дітей говорить.

Після ситного сніданку Григорій вийшов з потенційними молодятами в сад, щоб запалити люльку, й мовив:

— Я подумав. Знаєте, що, діти, ви ще замалі для одруження. У вас ще нічо нема: ні хати, ні грошей, ні роботи, ні досвіду…

– Тату, та як ти можеш!  – крикнула Галинка.

– Тихо, ану послухай, Галю. У вас ще нема житла, не будемо про це навіть говорити. Роботи не маєте і нормальної не знайдете, бо ще навіть не вивчились, куди вам одружуватись? Про дітей взагалі не будемо говорити. На цьому крапка, рішення я своє не зміню.

Тато грюкнув дверима і пішов в хату.

– Я ж казала, Васю, нічого з того не буде, тато не дозволив. Не скоро нам бути подружжям.

– Галинку, ходи жити до мене!

– Та ж куди? Тато має рацію, ти сам розумієш…

– Тоді трошки почекай, люба. Я завершу навчання, вивчусь на комбайнера потім, зароблю грошей і заберу тебе. Зіграємо самі собі весілля і хату будемо власну мати. Татові твоєму це сподобається, а мама зразу сказала, що головне, аби ми любили один одного.

Миттю відчинились двері і тато покликав Галю до хати, мовляв, такі розмови не на добро.

Пошепки

Григорій намагався берегти дочку, забороняв, просив, зачиняв вдома, обіцяв подарунки, а вона все продовжувала бігати на зустрічі з Василем.

Час від часу Галя приходила в поле біля копиць, хилилась до сіна, заплющувала очі й уявляла своє ідеальне життя: Василь косить траву навколо їхнього маленького будиночка, а малий син бігає навколо і теж просить спробувати. Гладила свій живіт, а той щоразу ставав більшим. Комусь розповідати боялась, чекала, поки тато їх благословить.

– Галю, що не так з твоїм татом? Ну що він не дає згоди? Вперся і хоч що йому!

– Він тільки щастя нам хоче, повір, просто переживає… У нього ж колись не вийшло нічого.

– Що не вийшло? Я про таке нічого не знаю.

– І не треба тобі знати, буде море пліток по селі, коли люди дізнаються. Він просто береже мене дуже, не хоче, щоб я за першого ліпшого заміж йшла.

– То я тобі перший ліпший? – образливо мовив Василь.

– Ну що ти, вибач, я умовно… Васю, почекай!

Але було пізно. Хлопець пішов полем додому. Жито було дуже високе, силует хлопця ледь виднівся.

— Ну не можу я лишити тата самого і піти за тобою, ну почекай трохи, ми ж і без весілля усе робимо, правда ж, Василю…

Минув місяць, уже весь урожай зібрали, тоді Василь зібрав усі свої бідні статки і поїхав до міста. Мамі лишив записку для Галки: “Чекай, зароблю і приїду, будеш моєю жінкою. Краще лишу тебе нареченою, ніж дружиною”.

Галинка довго плакала, впала на землю і сліз не жаліла, аж раптом відчула, як в животі щось забилось. Як тільки Галя заспокоїлась, то й маля затихло.

– Тітко Марино, я вагітна. Уже на п’ятому місяці. Ніхто не знає…

Ще за кілька місяців на світ з’явилась маленька дівчинка з рудим волоссячком. Була просто малою копією Василя, навіть по селі люди одразу це сказали.

А от від самого татуся новин не було ніяких. Минали місяці й роки. Маленькій Даринці було вже 5 рочків, аж тут прийшов лист з Харкова від Василя.

Писав, що були малими, під час навчання поїхав з другом на практику в іншу частину країни, там і зустрів своє справжнє кохання. Вибачався перед мамою, Галею, її татом. Тільки було там і дещо позитивне: казав, добре, що дурниць не накоїли, бо не зустрів він би своє щастя. Про Даринку не знав…

Галя не знає, кого тут звинувачувати, бо за що життя з нею так? Чи знайдеться тут взагалі винний?

А ви як вважаєте, чому так склалось?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

NataM
Adblock
detector