Того ранку мені зателефонували й повідомили:
– Ганна Іванівна ваша родичка?
– Так, свекруха!
– Вам телефонують зі швидкої. Їй стало зле просто на вулиці біля магазину.
Я відразу поїхала до лікарні. Медик повідомив, що в Ганни Іванівни стався мікроінсульт. Все через спеку і стреси. Це мене зовсім не здивувало, адже останній часом усім нам важко. Річ у тім, що мій чоловік і її син Микита рік тому пішов на фронт. Вирішив так і все, ніхто не міг відмовити.
– Як я синам в очі дивитися буду! Мають приклад мати!
У нас двійко синів. Василеві вже 17 років, а Івану всього 6. Ось така велика різниця вийшла. Хлопчики дуже люблять бабусю й дідуся. Охоче їх провідують. Того й страшенно засмутилися, коли дізналися, що сталося. Щодня бігали в лікарню, провідувати свекруху.
Її стан покращав. Та мене дивувало, що увесь час сумна. Лишень діти могли її розрадити.
– Як ви? Що вас турбує?
– Щось Микита не дзвонить, не пише, місця собі не знаходжу.
– Не переймайтеся. Значить не може!
Наступного ж дня я приготувала смачний супчик з фрикадельками. І прийшла до Ганни Іванівни. Просто в моїй присутності зайшов медбрат і приніс щось:
– Вам лист з фронту від сина.
Її обличчя відразу засяяло. А потім з очей полилися сльози. Вона не сказала, про що писав Микита. Мовчки поїла і заснула.
За місяць стареньку виписали. Дід дуже зрадів, хоча й не мав сил її доглядати. Та ми й надалі їх провідували. А вона все розповідала, що син щотижня пише. А одного дня ми знайшли її в кріслі з листами в руках. Думали – спить, але вона вже навіки заснула. Хлопці страшенно засмутилися. Згодом прийшов дід.
– Вона вчора щось там писала, ще й казала, що це для тебе!
Я пішла до столу і знайшла папірець.
“Доню, дякую тобі! Ті листи були чудові! Знаю, що ти з онуками писала. Бережіть діда. А я відчуваю, що скоро піду до сина!..”
Вона все зрозуміла відразу. А я просто не знала, як зізнатися. Микита загинув саме того дня, коли в неї стався напад. Нам лишень згодом повідомили. Та тіло його досі не можуть забрати. От ми з хлопчиками й вигадали ці листи. Хоча й самі не могли оговтатися від горя. Але мусили стареньку підтримати. Чесно кажучи, це й для нас стало терапією. Здавалося, що наш Микита поруч, диктує.
Скільки таких жінок не дочекаються синів. Ми мусимо їх підтримати. Згодні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!