Цією історією розпочала вчителька з літератури свій урок.
— Корабель потрапив у сильний шторм. Транспорт потрапляє в аварію, що змушує людей здійснювати евакуацію. Рятувальних човнів на всіх не вистачало. Так, до одного з них змогла дістатися сім’я, але місце було лише на одну людину. Чоловік зайняв це місце, а дружина лишилася помирати в водах океану. Вона перед смертю промовила останню фразу.
Вчителька перестала розповідати історію і промовила:
— Як ви вважаєте, що це була за фраза?
Багато учнів почали говорити свої варіанти, серед яких більшість була негативною: «Я ненавиджу тебе!», «Ти нікчемний чоловік!».
Лише один хлопець сидів мовчки та спостерігав за тим, що відбувається.
Вчителька підійшла до нього і запитала:
— А ти як думаєш, що жінка тоді сказала?
— Подбай, будь ласка, про нашу дитину!
— Ти вже чув цю історію? — вчителька дуже здивувалися.
— Ні, не чув! Моя мама те ж саме сказала татові перед своєю смертю,- відповів хлопчик.
Вчителька, глянувши у вікно, продовжила розповідати історію:
— Правильно! Чоловік повернувся додому, де його чекала маленька донечка, яку виховував він згодом самостійно. Після смерті батька, дівчина знайшла його щоденник, у якому було написано: «Перед відпусткою ми дізналися про її важку хворобу, я б за неї віддав своє життя, але заради дитини залишився на цьому світі. Мені довелося покинути кохану, одну в водах океану».
Всі учні сиділи мовчки. Вони буле дуже здивовані таким закінченням.
Ця історія вчить нас, ніколи не засуджувати людей, адже ми не знаємо їхньої долі.
Ви згідні з цим твердженням?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!