Я б могла сказати, що перед своїм феєричним розлученням 5 років прожила в щасливому шлюбі. Але цього не буде, бо ці роки видались жахливими.
Юра, мій чоловік, подобався мені ще зі школи. Тож коли після університету він покликав мене заміж – не сумнівалась у своїй відповіді ні на секунду.
У моїх фантазіях у нас був чудовий будинок, троє діток, пес і величезний сад для відпочинку. А от в реальності – орендована однокімнатна квартира на виїзді з міста і його мама.
О-о, Світлана Віталіївна… Ви навіть уявити собі не можете, що це за людина! З якогось дива вона вирішила, що може приходити до нас тоді, коли їй зручно. І пів біди, аби вона просто приходила, так вона ще й свої п’ять копійок вставляла, де тільки можна!
То я підлогу не натерла, то яблука купила не достатньо свіжі… А як вона любила дорікати, що я за її сином погано доглядаю… У цьому вона точно спец!
Я спочатку терпіла все це неподобство, бо була молода, зелена, сімейного щастя хотіла. Боюсь навіть рахувати, скільки за цей час грошей на заспокійливі витратила! Юра ж жив так, ніби не помічав ніяких проблем: чи то він дійсно такий сліпий, чи то йому було так зручно – не знаю і досі.
Може здаватись, що я дуже все перебільшую, але, повірте, немає нічого страшнішого аніж мати, яка виховувала сина сама для себе.
Спочатку Світлана Віталіївна нашу “війну” за Юрка вела тихо, а потім почала таке чудити, що й на голову не налазить!
Якось вона розповіла Юрі, що я її обзивала по-всякому, з дому виганяла, поки він на роботі був. Коли він у це не повірив, вона вигадала, що я хочу її отруїти.
– А чого ж вона мені завжди окремо їсти насипає? Вам з однієї каструлі, а мені – з іншої? – верещала свекруха, ніби забуваючи про свою дієту, через яку я й готувала для неї окремі порції… Іноді мені здавалось, що в неї просто не все добре з головою. Але, як виявилось, вона розумніша, ніж здається.
Перед купівлею квартири свекруха почала відверто натякати моєму чоловіку, що я йому зраджую. Мовляв, сусіди бачили, що я воджу постійно когось у квартиру, поки Юра на роботі трудиться. І якщо з попередніх байок своєї матері Юра сміявся, то тут він почав сумніватись…
Мені навіть чути про все це гидко було, бо Юра – перша моя любов, перший мій чоловік… Але кому то вже було цікаво?
Коли ми нарешті знайшли ідеальний варіант житла, постало питання: а на кого ж його записувати?
– Як на кого? На маму. Та і взагалі, я думаю, краще нам буде розлучитись, поки дітей немає, – заявив без попередження Юра.
– Ти що, здурів? На яку ще маму? Давай ще на тата мого перепишемо? – не розуміла я, що відбувається.
– Я сьогодні під диваном знайшов сорочку. Чоловічу. І вона точно не моя, – спокійно сказав Юра і почав збирати мої речі…
Знаю я, звідки там та сорочка взялась! Вирішила свекруха моя на старості літ нерухомістю обжитись! Я так подумала: нехай собі удвох хоч до смерті живуть, але за квартиру цю я ще повоюю!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи може в такій ситуації краще відступити?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!