– Ви, Оленко, нам не підходите. Наша мама красивою була, а ви – ні. Батько підняв на Ольку очі, і вона почервоніла. Потім буркнула: «Вибачте». Тим більше що це була неправда

Матері Олі не стало, коли їй було всього лиш сім років. Все стало так швидко, що дівчинка не могла оговтатися. Оля тоді до загибелі найближчої людини віднеслася по-дорослому. Батько після цього взагалі припинив помічати доньку. Вранці йшов на роботу, а ввечері – плакав. Тоді бабуся вирішила переїхати, щоб дивитися за онучкою.

Так і стали жити втрьох. Дівчинка в усьому бабусі допомагала, старалася не гнівати батька, лише вночі тихцем плакала – дуже сумувала вона за ненькою.

Після навчання проводила час з бабусею, вчилася біля неї готувати, прибирати. От коли Олі виповнилося одинадцять років, бабуся сказала:

– Андрію, дорогенький! Давай я Олю до себе заберу. А ти про нову сім’ю подумай…

Дівчинка з татом не очікували такого від бабусі:

– Маріє Семенівно, моя донька без матері росте, ви хочете, щоб вона і батька втратила? 

А Оля взагалі здивувалася з таких слів, як батько може мати нову сім’ю, якщо йому вже майже сорок, хіба ж він не старий? І взагалі не уявляла біля тата іншу жінку. Після цього бабуся сказала, що буде повертатися до себе в село, Оля вже самостійна, але якщо щось треба буде, вона одразу приїде.

Дівчинка знову залишилася лише з батьком. До обіду вона навчалася, потім приходила додому, робила уроки й готувала батькові вечерю, поки той працював. Коли той вже повечеряв, Оля збирала все зі столу, мила посуд й сідала поруч з батьком. Він обіймав дівчинку й питав, як у неї пройшов день, потім перевіряв уроки. 

Ось так минали дні з днем, Оля не могла скаржитися на життя, але дуже щасливою теж себе не відчувала. Коли дівчині виповнилося тринадцять, батько познайомив її з Оленкою.

Теж стара, але молодша від тата, звичайно.

Під час третього її візиту, здається, Оля, колупаючи виделкою в пюре, запитала:

– Тітко Оленко, ви тепер моя нова мама?

Тато з Оленою замовкли, а потім батько відповів: 

– Доню, Олена моя дружина і вона тепер живе з нами.  Було б добре, якщо ви б подружилися. 

Оля лише скривила лицем:

– Ви, Оленко, нам не підходите. Наша мама красивою була, а ви – ні.

Насправді Оля так не думала, Оленка дійсно була гарненька. Просто  хотілося дошкулити жінці. Потім Оля й далі продовжила бешкетувати: 

– Я навіть не знаю, як вас кликати: “ненька” чи “мачуха”? 

Олена посміхнулася, ці слова її геть не дошкуляли, вона відповіла:  

– А це як тобі буде зручно. Тільки відповідати я тобі буду або «Донечко», чи «Пасербице».

Тоді Олі стало соромно й вона замовкла. Після вечері Олена помила посуд і пішла в кімнату до дівчинки: 

– Олю, я не прагну бути твоєю мамою, вона в тебе одна і ніхто не зможе її замінити. Я знаю, як це боляче втрачати близьких людей, у мене однорічного сина не стало, а згодом і чоловіка. Попри біль ми маємо рухатися й жити далі, заради них. Я дійсно кохаю твого батька, а він мене, але це не означає, що він більше тебе не любить, чи тепер йому прийдеться ділити свою турботу, ти для нього залишаєшся найдорожчим скарбом. Просто спробуймо бути щасливими втрьох. Я буду називати тебе Олюсичка.

– А я тебе – Олено….

Промовила дівчина й зі сльозами на очах обійняла мачуху.

Як Ви вважаєте, чи змогла Оля прийняти мачуху?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!