Матері Олі не стало, коли їй було всього лиш сім років. Все стало так швидко, що дівчинка не могла оговтатися. Оля тоді до загибелі найближчої людини віднеслася по-дорослому. Батько після цього взагалі припинив помічати доньку. Вранці йшов на роботу, а ввечері – плакав. Тоді бабуся вирішила переїхати, щоб дивитися за онучкою.
Так і стали жити втрьох. Дівчинка в усьому бабусі допомагала, старалася не гнівати батька, лише вночі тихцем плакала – дуже сумувала вона за ненькою. 
Після навчання проводила час з бабусею, вчилася біля неї готувати, прибирати. От коли Олі виповнилося одинадцять років, бабуся сказала:
– Андрію, дорогенький! Давай я Олю до себе заберу. А ти про нову сім’ю подумай…
Дівчинка з татом не очікували такого від бабусі:
– Маріє Семенівно, моя донька без матері росте, ви хочете, щоб вона і батька втратила?
А Оля взагалі здивувалася з таких слів, як батько може мати нову сім’ю, якщо йому вже майже сорок, хіба ж він не старий? І взагалі не уявляла біля тата іншу жінку. Після цього бабуся сказала, що буде повертатися до себе в село, Оля вже самостійна, але якщо щось треба буде, вона одразу приїде.
Дівчинка знову залишилася лише з батьком. До обіду вона навчалася, потім приходила додому, робила уроки й готувала батькові вечерю, поки той працював. Коли той вже повечеряв, Оля збирала все зі столу, мила посуд й сідала поруч з батьком. Він обіймав дівчинку й питав, як у неї пройшов день, потім перевіряв уроки.
Ось так минали дні з днем, Оля не могла скаржитися на життя, але дуже щасливою теж себе не відчувала. Коли дівчині виповнилося тринадцять, батько познайомив її з Оленкою.
Теж стара, але молодша від тата, звичайно.
Під час третього її візиту, здається, Оля, колупаючи виделкою в пюре, запитала:
– Тітко Оленко, ви тепер моя нова мама?
Тато з Оленою замовкли, а потім батько відповів:
– Доню, Олена моя дружина і вона тепер живе з нами. Було б добре, якщо ви б подружилися.
Оля лише скривила лицем:
– Ви, Оленко, нам не підходите. Наша мама красивою була, а ви – ні.
Насправді Оля так не думала, Оленка дійсно була гарненька. Просто хотілося дошкулити жінці. Потім Оля й далі продовжила бешкетувати:
– Я навіть не знаю, як вас кликати: “ненька” чи “мачуха”?
Олена посміхнулася, ці слова її геть не дошкуляли, вона відповіла:
– А це як тобі буде зручно. Тільки відповідати я тобі буду або «Донечко», чи «Пасербице».
Тоді Олі стало соромно й вона замовкла. Після вечері Олена помила посуд і пішла в кімнату до дівчинки:
– Олю, я не прагну бути твоєю мамою, вона в тебе одна і ніхто не зможе її замінити. Я знаю, як це боляче втрачати близьких людей, у мене однорічного сина не стало, а згодом і чоловіка. Попри біль ми маємо рухатися й жити далі, заради них. Я дійсно кохаю твого батька, а він мене, але це не означає, що він більше тебе не любить, чи тепер йому прийдеться ділити свою турботу, ти для нього залишаєшся найдорожчим скарбом. Просто спробуймо бути щасливими втрьох. Я буду називати тебе Олюсичка.
– А я тебе – Олено….
Промовила дівчина й зі сльозами на очах обійняла мачуху.
Як Ви вважаєте, чи змогла Оля прийняти мачуху?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!