Підбірка листів-звернень до українського народу молодих активістів, які вже проходили жахіття сьогодення в 2014 році.
Андрій
29 років. Живе у Дніпрі, переселенець із Донецька
До всього можна звикнути, але не до війни – це те, що живе в тобі і буде жити, навіть після завершення активних бойових дій та перемоги. Для мене це триває з 2014-го.
Це як кожен день нове поранення. У 2014 році я лише починав працювати. Пережив виїзд, військові дії. Так, я “донецький”. У 2014-му мені не давало спокою, що мій провідний ВИШ виїхав не в повному обсязі, лише “уламки”. У 2014 Донецький національний технічний університет був в п’ятірці провідних вишів країни, зараз в третьому десятку, а більшість вишів Донбасу, взагалі… зникли.
Це не можна забути, а можна лише адаптуватись та абстрагуватись від цього. У 2014 році я переїхав із Донецька, де велись активні бойові дії, на підконтрольну країні територію – Покровськ. Під вечірні “канонади” я завершив навчання та почав працювати. Потім була аспірантура, захист дисертації, робота в інституті, а згодом переїзд у Дніпро.
Вже у “мирному” місті продовжив займатись громадською діяльністю. Наразі, я секретар Ради молодих учених при Міністерстві освіти і науки України, голова Офісу регіональних зустрічей Ради молодих учених при Міністерстві освіти і науки України, секретар Ради молодих вчених при Відділенні фізики і астрономії Національної академії наук України…
24 лютого був у Дніпрі. Тільки-но повернувся після відрядження. Був сповнений планами. Того дня ми планували провести Регіональну зустріч Рад молодих вчених Чернігівської області, передати книжки у шпиталі, провести засідання Спілки рад молодих вчених. Проте прокинувся о шостій ранку від купи дзвінків від колег. Коли відкрив новини, то не повірив. Це був відчай.
Не повірив, що існує в ХХІ сторіччі така підступність та ігнорування усіх міжнародних актів, конвенцій, домовленостей. Це був відчай…
…Поки у нас більш-менш спокійно, але сирени лунають постійно і доводиться багато часу проводити у сховищах. Час від часу прилітає у місто. Дніпро – відносно спокійне місто, але це проміжний пункт між тими, хто покинув зону бойових дій та прямує на захід країни, тому відчай завжди поруч. Багато втратив знайомих, у багатьох колег загинули близькі та рідні люди.
Ольга
20 років. Місто Часів Яр, Донецька область
Я голова Молодіжної ради Часовоярської територіальної громади. Наша молодіжна рада створилась відносно нещодавно, приблизно пів року тому, і ми з командою дуже завзято почали будувати молодіжну політику в місті. Ми реалізували два великих проєкти, зустрічались з молоддю міста, проводили тренінги, проводили заходи.
Але це все було до 24 лютого. Наразі ми мріємо тільки про закінчення війни та перемогу України. Ми впевнені в цьому. Так, я залишилась в місті. У мене дуже сильно болить душа за свою країну, цивільних людей та особливо військових. Дуже багато друзів та знайомих, які зараз захищають нашу землю та наші життя, я їм дуже вдячна за це. І я знаю як їм зараз важко.
Щоб їм допомогти та наблизити нас до перемоги, я доєдналась до новоствореного гуманітарного штабу. Штаб спрямований допомагати територіальній обороні та біженцям. Ми вже багато зібрали та передали гуманітарної допомоги до воїнів та госпіталю. Багато сплели маскувальних сіток, та продовжуємо це робити.
Зараз намагаємось захистити цивільних від підривів, тому робимо таблички “Увага! Міни!”. Також попереджувальні знаки для блокпостів “Stop контроль”.
Ми усіляко допомагаємо військовим всім, чим можемо. І будемо продовжувати це робити, бо ми знаємо, що ми переможемо. Все буде Україна.
Аркадій
Бахмут, 23 роки, переселенець із Горлівки
Коли у 2014-му році почалося це все, я жив у Горлівці. Я був 15-річним підлітком і не дуже розумівся на політичних процесах. Проте після початку бойових дій на Донеччині, коли бої шли в містах, викрадали людей, грабували будинки, мені було цікаво читати книги з історії.
Через деякий час батькам вдалося мене вивезти через мінні поля на територію вільної України, нам довелося полетіти до наших родичів в Ізраїль. Там я побачив приклади патріотизму, щирої любові людей до своєї країни, волонтерства та громадської активності. Дуже хотілося щось подібне спробувати в Україні, а особливо на Донеччині. Ми повернулися, я вирішив вступити в Бахмуті в такий же евакуйований, як і ми, Горлівський інститут іноземних мов на викладача історії. З перших місяців навчання ми с друзями почали долучатися до громадської активності в нашому регіоні, створили власну громадську організацію “Наша Гідність”, яка займалася розвитком історії Донеччини та неформальною громадянською освітою серед молоді.
Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022-му, до якого ми були морально готові, одразу з командою зрозуміли своє місце – допомога людям…
Ілля
29 років. Соледар, Донецька область
Я активіст і волонтер. Моє місто приваблює багато людей і туристів завдяки чудовим краєвидам і туристичними маршрутами у соляних шахтах на глибині майже 300 метрів. Соледар знайоме багатьом мешканцям України завдяки видобутку кам’яної солі.
Моя діяльність у місті спрямована на розвиток молоді у різних напрямках, таких як волонтерство, музика, профорієнтація. З однодумцями ми створили музичний простір RadioDja за підтримки волонтерської організації БУР (Будуємо Україну Разом) та завдяки проєкту “Мирополіс 2020”.
Але це все було до! Так, наше життя розділилося на “до” і “після” 24 лютого. Спочатку було багато думок про виїзд. Але стоп! Я – українець і моя земля тут, тож настав мій час.
Згуртувавшись, ми створили Волонтерський центр для біженців. Допомагаємо людям знайти житло, одяг, продукти та інше. Кожен день приймаємо багато людей. Не залишилися осторонь і мешканці міста, одразу ж підключилися до допомоги.
Дуже болить душа за всіх, хто вимушений був покинути свої домівки. Всім мирного неба над головою! Я щиро вірю у перемогу України!
Джерело: Свои.City
Напишіть нам в коментарях у Facebook!