Досі оговтатися не можу після зустрічі з зятем. Він мені ніколи не подобався. Живе з моєю Мариною вже десять років, а одружуватись і не думає. Донька зустріла його відразу після університету, нащо було так поспішати – не знаю. Я тоді їй відразу сказала свою думку:
– Нащо відразу жити разом? Зустрічайтеся собі.
– Мамо, але я кохаю Ігоря. Чого чекати?
– Тоді розписуйтесь!
– Та кому ті штампи потрібні?
– От побачиш, що згодом про це пошкодуєш!
Та донька мене не слухала. Вони почали винаймати квартиру. Своєї Ігор не мав, та й не надто старався заробити. Згодом всі вже почали сприймати молодих, як подружжя. Та я все ж сподівалась, що одного дня зять зробить пропозицію Марині і ми все ж зіграємо, бодай скромне, але весілля.
Час минав, зять стабільної роботи не мав, то там, то там підробітками перебивався. Марина ж гарувала зранку до ночі, адже вони мали платити за оренду й комунальні. Через важку фінансові ситуації донька й дітей не хотіла заводити. А відколи війна почалась Ігор взагалі перестав працювати. А тут днями прийшов до мене.
– Ви мусите мені допомогти.
– Як?
– У вас все ж інвалідність, ми з вами розпишемось і трохи пізніше поїдемо за кордон.
– А Марина?
– Вона згодом до нас приєднається.
– Що ж люди скажуть, це якось ненормально.
– А що вам важливіше: щастя і добробут доньки чи те, що люди подумають. Подивіться, що в країні коїться, криза буде, навіть, якщо війна закінчиться, а цього не буде. А так, поїдемо до Німеччини, а мене там друг є, допоможе влаштуватись. А як ваша донька там народить, ще й виплати хороші матиме.
Мені мову від такої пропозиції відняло. Мені ж 72, зятеві 37. Уявіть, як на нас дивитимуться у РАЦСі. А якщо хтось розсекретить наш план – сорому буде. Ще в новинах напишуть. Я обіцяла подумати, та минув тиждень і не наважувалась дати відповідь. Тоді до мене на чай приїхала донька.
– Мама, ти ж однаково на пенсії. Це шанс!
– Доню, то якось не правильно!
– Ігор вже ображається. Думає, що ти навмисно відмовляєшся.
Порадьте, як мені бути? Невже варто погодитися на таку аферу? Ви б заради рідних пішли б на цей крок?