Як шкода, що неможливо розпізнати поганого хлопця до весілля. Думаєш, що він ідеальний, між вами кохання, романтика, а щойно стали на рушник – все змінилося. Ось так і в мене було. Микита здавався чудовим, щирим та добрим. Ми могли годинами просто говорити. Саме тому я зовсім не засмутилась, коли завагітніла. Адже й справді хотіла, аби він став моїм чоловіком.
Ми вирішили розписатися. Весілля не робили, адже мали готуватися до народження дитини. І мало не відразу ставлення Микити до мене змінилося. Він став байдужим, перестав приділяти мені увагу. Якось я вирішила з ним поговорити:
– Ти ж розумієш, що я вагітна, потребую уваги!
– А хто тебе просив вагітніти? Сама все вирішила, а мене навіть не спитала. Я ще не був готовий.
Мені так образливо було це чути, ви не уявляєте. Щоправда, згодом Микита просив вибачення, казав, що просто настрою не мав, стомився. Я намагалася ставитись до нього з розумінням, сподівалась, що з часом все зміниться.
Згодом я народила синочка, назвали Матвієм. Життя у нас наче й налагодилось. Спочатку в декреті була, згодом на роботу вийшла. А тоді війна почалась. Микита не хотів йти на фронт. Та він колись служив і мав офіцерське звання, тож вже в квітні його мобілізували. Мені було вкрай сумно, але що вдіяти. Він поїхав.
Було вкрай важко справлятись, особливо, коли свекри вирішили продати квартиру і переїхати в село в Карпати. Я залишилась зовсім сама. Але дуже старалась впоратися, аби чоловікові не доводилось через мене перейматися.
Микита гарно заробляв, я це знала, утім додому він висилав не так багато грошей. А тоді я зустріла знайому, котра зненацька мене спитала:
– Ви вже розлучились?
– А чому це?
– Як чому? В нього там інша скоро народить!
Я мало не впала. Подзвонила чоловікові і він зізнався.
– Я хотів сказати, але чекав, щоб Таня народила, боявся, щоб все добре було. Зрозумій, я тебе ніколи не кохав, то була помилка. Якби ти не завагітніла – ніколи б не одружився. А тут зовсім інше, це справжня любов.
Я не могла в це повірити. Чула, що чоловіки на фронті зраджують, але не думала, що матиму таку біду. Тож ми розлучились. Я подала на аліменти, хоча він і просив цього не робити. Та ви не думайте, виплати не такі великі. А якщо враховувати те, що ми живемо на орендованій квартирі і дитині постійно щось треба – це взагалі копійки.
Мені увесь час бракує грошей. Хоча я багато працюю. Аби якось все це виправити я вирішила на кілька місяців поїхати до Європи, на сезонні роботи. Подумала, що відправлю сина до свекрів. Чого б йому не пожити на лоні природи. Та й вони мали б щасливі бути. Та щойно я сказала це Микиті, він мене здивував:
– Як відправляєш сина до батьків – віддай їм аліменти.
– Ти що? Чого?
– Це гроші на утримання дитини, а не на твої примхи.
– Слухай, я ж не можу виїхати з квартири. Треба платити за оренду, плюс я мала чимало речей придбати вже на осінь.
– А нащо батькам ці витрати?
– Може того, що це рідні бабуся й дідусь?
Сказати, що мене все це здивувало – нічого не сказати. Хіба ж це нормально. Микита так все перекручує, наче я на його 8 тисяч тут шикую. Але хіба ж це гроші в наші дні?
Я не знаю вже, як вчинити. Подруга пропонує відправити сина разом з її донькою до її батьків. Там звичайне село, гір нема, але матиме все необхідне. Але це ж чужі люди. Як бути? Що б ви робили?