Так склалося життя, що я вирішив залишитися в селі з батьками. Не люблю міста, та й у нас завжди роботи багато. Батько мій був трактористом і мене вивчив.
Згодом зустрів свою Світлану і побудувався в батьків у дворі. Мені подобалось, що ми живемо поряд, завжди мав на кого дітей залишити та й разом якось легше. Лиш сестра Іванка цього не розуміла.
– Тобі не набридло біля маминої спідниці все життя? Поїдь кудись, світ подивися.
– Та якось і бажання нема. Тут просторо, а в місті все на голову тисне, дихати нічим.
– Нічого ти не розумієш.
Іванка після школи поїхала на навчання до обласного центру. Відразу така гонорова стала, навіть спілкуватися інакше почала. Соромилась нашого діалекту, одяг вже інший обирала. А після навчання знайшла роботу і залишилася в місті. Відтоді ми бачимось лише на Великдень та Різдво.
Кілька років тому коронавірус забрав нашого тата. Це було неочікувано, адже все життя батько був міцним та дужим чоловіком. А після цього змарніла і ненька.
А коли почалась війна, моя дружина вирішила поїхати на заробітки до Бельгії. Там вже давно жила її сестра з чоловіком. Криза на всіх позначилась, грошей бракувало. Донька поїхала із нею, а от старший син залишився вдома, допомагав мені по господарству.
І тут в нашому житті сталася біда. Зовсім злягла моя ненька. Вже не могла поратися по господарству, а потім взагалі перестала з ліжка вставати. Їсти я готував для всіх нас, але доглядати жінку – то інше. Все ж я чоловік, мені це важко та і якось незручно. От я й наважився зателефонувати Іванці.
– Приїжджай, ти все ж донька, я ніяк не впораюсь.
– Я не можу в мене робота, чоловік.
– Але ж у тебе навіть дітей ще немає! Хто, як не ти, має допомагати?
– Слухай, ти залишився біля мами, побудувався у неї у дворі, трактора собі забрав. Що ти тепер від мене хочеш? Це твій обов’язок. А я не збираюсь життя марнувати в селі, та підіймати людину я не можу, що з мене толку.
– У мене зараз роботи в полі багато, а згодом я тобі допоможу.
– Ні, мене не чекай. Нехай твоя Свєта повертається. А то сидить там, життям насолоджується.
Після цього я поклав слухавку. Не міг і надалі ці дурниці вислуховувати. Сестрі вже 35 років, не молода. З чоловіком у них, так би мовити, богемне життя. Щодня ресторани, концерти, походеньки. Нащо їй ця морока, справді.
Та я не знаю, що робити. Порадьте, як пояснити сестрі, що ненька – це святе? Її не можна залишати!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!