Колись моя мама поїхала в Ріміні (Італія) на заробітки. Але ви не думайте, я не отримувала від неї ні смачних гостинців, ні дорогих подарунків. Всі євро мама перераховувала по декілька разів та ставила у банк.
Хоча у мене були друзі, чиї родичі або ж батьки працювали закордоном. І вони не скупилися їм на солодощі, дорогі телефони, брендовий одяг чи іграшки. І я ходила по дворі, наче та сирітка безпритульна. І коли мама приїздила на свята, то максимум, що я могла отримати – шоколадка і 5 євро на кишенькові витрати.
І навіть коли я підросла, то мама не поспішала фінансово допомагати. Я пішла навчатися в той університет, куди пройшла на державне місце. Хоча мріяла переїхати до Києва чи Львова з нашого Дрогобича. Дали невеличку кімнатку в гуртожитку, але мені там не подобалося. Не було сенсу просити маму про гроші на оренду квартири, тому сама вже на 1 курсі працювала.
Зате мама зробила гарний ремонт у квартирі, купила собі ділянку під дачу. Остання її купівля – нова машина з салону, хоча вона давно не сідала за кермо. Тільки раз мама допомогла мені фінансово, дала 4 тисячі євро на нову квартиру після мого весілля. Але от вже на нові меблі чи всю кухонну техніку ми з чоловіком взяли кредит.
Щоб ви розуміли, мама навіть онукам нічого не хотіла передавати з Італії. Деякі іграшки та одяг я була змушена купувати на секонді або ж брати від сусідів.
Коли я народила другу донечку Христинку, то мій Павло вирішив поїхати на заробітки. Він ще встиг зробити документи та виїхати у Німеччину до війни, коли кордон був відкритий. Влаштувався водієм на фуру, має рейси по всій Європі.
Я щиро сподівалася, що хоча б Павло не жалітиме гроші. Адже я сама виховую двох донечок, не маю змоги навіть взяти якийсь підробіток.
Але знаєте, він так змінився у тій Німеччині! І не в кращу сторону. От таке враження, наче то моя мама, просто в тілі чоловіка.
Павло поставив свій “ліміт” на використання грошей. Пересилав щомісяця по 200 євро та невеличкий пакуночок з продуктами:
– Я все розрахував, тобі макаронів має вистачати на місяць. І 4 банки тунця, одна на тиждень.
– Смієшся? Я у якийсь карцер попала чи що?
Зараз 200 євро – то майже 8 тисяч. Однак, на ці гроші нереально прогодувати двох донечок. Старшій треба оплачувати заняття танців, возити на змагання. А ще вона має цукровий діабет. Тому самі розумієте, що я повинна слідкувати за її раціоном та купувати ліки.
Добре, що хоча б Христинка доношує одяг за старшою. Однак, він вже старий, затертий, де-не-де вже дірочки з’явилися. Скоро ще й осінь почнеться, треба теплі речі купувати. Тому от я на 8 тисяч маю і заплатити за комуналку, і купити продукти і ще якось дітей прогодувати.
Сама не згадаю, коли востаннє робила собі манікюр чи ходила у перукарню.
Якось у мене закінчилися гроші, трішки не розрахувала бюджет. Тому зателефонувала до Павла та попросила у нього ще 200 євро. Він мене висварив, але гроші кинув Однак, зараз вимагає звітуватися. Я повинна йому фотографувати чеки з магазину, квитанції, аби він знав, що я точно не витрачаю гроші на вітер.
І Борони Боже мені сказати йому криве слово. Одразу починаються докори “Я тут працюю, ти не цінуєш”, “От сама б приїхала та побачила, як тут важко”, “Ти не серйозно ставишся до грошей”.
В Німеччині мій Павло заробляє не 200 євро, а 2 тисячі. Однак, сам не каже, на що зарплату витрачає. Все тримає у таємниці.
От я вже вдруге стикнулася з такою скупістю. Невже то всі такі заробітчани, чи тільки мені не пощастило? Є надія, що хоча б чоловік одумається та не буде жаліти гроші на рідних дітей?
Що Ви можете порадити нашій читачці?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!