Відколи син та невістка переїхали до міста, то про нас з батьком геть забули. Хоча ми їм ту квартиру в місті подарували.
Мій чоловік довго був на заробітках, аби грошей назбирати. І на будові працював, і на фурі їздив. Я також старалася економити, аби дітям допомогти.
Однак, заповітне слово “спасибі” так і не почули. Невістка, бачте, обурювалася, що ми їм мало грошей дали:
– Ви ж розумієте, що на цю суму ми тільки двушку можемо купити?
– А хіба це погано? Якщо зробити гарний ремонт, то все поміститься.
– Ну добре, що у вас своя хата в селі є. А нам тіснитися у тій комірчині!
І як взимку справили новосілля, то так діти в село і не приїжджають. Навіть цього року на Великдень нас не провідали, бо вже мали справи.
Та я не ображалася та старалася зла на них не тримати. Ну, може дійсно, дуже зайняті в місті були і роботи багато.
Але навіть влітку не приїхали. Поки чоловік Василь зараз закордоном, то я сама на господарці. То треба грядки прополоти, траву покосити, помідори та огірки зібрати. Часто просила сусідських хлопців мені за гроші допомогти:
– Ніно, та в тебе син такий бугай, а ти сама те сіно підгортаєш! Так не може бути! – повчала мене подруга Галя.
– Та знаю, але зайняті вони…
– Не зайняті, повір. Просто ви їм квартиру подарували – то все, діти забули про батьківську хату!
І в цю суботу я вирішила поїхати на базар до міста, продати яєчка, сир, сметанку. Бо ж Степан та Ольга відмовлялися від наших гостинців.
Стою на базарі, людей море. І раптом бачу – йде невістка з якоюсь подругою.
– Олечко, привіт! Доню, підійди до мене, я тут сметанку якраз свіжу привезла, – махаю їй рукою.
Однак, невістка вмить почервоніла, потім смикнула подругу та розвернулася в іншу сторону. Мені аж до сліз неприємно стало. Ну як можна так поводитися, ми ж не чужі люди! Таке враження, наче невістка мене просто соромилася.
Додому я їхала у сльозах. Було так прикро, вже вдома не стрималася та все розповіла чоловікові
– Так глянула на мене, наче я якась попрошайка! А я ж хотіла гостинці дати!
– Ну я їм влаштую!
Чоловік одразу зателефонував до сина та й довго сварилися. Останнє, що я почула “аби ноги твоєї в нашому домі не було!”.
Прикро розуміти, що єдина дитина від нас так відвернулася…