Зараз мені 35 років і я щаслива мама двох діток. 15 років тому вийшла заміж за чудового хлопця, з яким познайомилась зовсім випадково. Я із Тернополя, тож якось з подругою їздила до неї в село погостювати, а там він — її двоюрідний брат. Тоді ми швидко закохались одне в одного, ще й та краса навколо додавала романтики… Дуже скоро ми одружились.
Після весілля поїхали в село чоловіка, вирішили, що там і житимемо. Якраз в той час моя мама також вийшла заміж, тож в квартирі вже було кому жити, а на мамину допомогу з грошима я й не розраховувала, у них тепер сім’я. В селі я працювала продавцем, а чоловік — шофером туристичного автобуса. Ми не були особливо багатими, але усього нам вистачало, бо мали багато любові, тому й ловили на собі купу заздрісних поглядів.
Нам обом було несолодко з роботою. Чоловік майже завжди був у відрядженнях, а я працювала, дітей доглядала, дім, город… Та якось я випадково почула в магазині про те, що я велика бідолага, адже мій чоловік має молоду коханку.
Звісно, я не повірила, але чоловікові ввечері все ж сказала. І він тоді мені зізнався… Має дівчину з міста, якій лише 25 років, вона молода, красива, розумна, має освіту й високооплачувану роботу. Але нащо було такій ефектній дівчині мій Василь? Я його люблю, але він вже старий для неї, йому під 50 років, волосся вже нема, він простий водій з села. Що він їй може дати?
Того вечора чоловік зібрав усі свої речі й поїхав у місто. До неї. Я не могла зрозуміти, що відбувається навколо, не могла второпати, як таке можливо. Не могла зібратись з думками і не знала, що казати дітям. Перші місяці він навіть не дзвонив, напевно, так йому було добре з тією дівчиною. Він міг спитати про дітей, чи мають вони щось їсти хоча б. Але йому було все одно. А згодом почав висилати невеличкі суми.
Я тоді подала в суд на розлучення, згодом зібрала усі наші з дітьми речі, перевезла їх в рідне місто й ми переїхали. Моя мама померла кілька років тому, а її чоловік повернувся жити до себе, тому в нас було з дітьми гніздечко. Мені було важко, але чоловіка я ще любила, як і любила людей навколо і красиве село, де прожила стільки часу.
Приїхавши до міста, мені було важко, я навіть дихати не могла: шумно, брудно, багато людей. Усе тут мені було чужим. Тоді я часто уявляла, що Василь прийде й попросить пробачення, покличе до себе, то я б тоді і побігла до нього з дітьми, усе б пробачила. Але він так і не покликав.
Як то кажуть, час таки лікує. Минали роки. Я знайшла собі роботу, а там і чудових подружок. Діти повиростали, старший вступив до коледжу, а молодша стала першокласницею. У Василя теж все добре: він з тією жінкою одружився, вона навіть народила йому сина. Нам деякий час допомагав грошима.
І ось уже 2 роки минуло, як телефонує колишній. І як почав: сумує, не може жити, вона замолода, не можуть поговорити про щось, дитину по-різному виховують, різниця поколінь, зрозумів, був дурним, не цінував, постарів…
Обіцяв, що готовий в будь-яку мить розлучитись і приїхати до мене. Я була сама від себе здивована, але сказала, що ніяких пропозицій не прийму, як і самого Василя. Непотрібен він мені більше, мені й тут добре. Та й дітям тут краще, бо навчання сильніше, можливостей більше. Тепер у мене є чудове життя, я щаслива. А він сім’ю зруйнував, нехай будує нову. То вже не моя справа.
А ви б могли пробачити зраду?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!