Раніше я думала, що в мене чудова сім’я і перевірені часом друзі. Але недавно життя показало, що надіятись можна тільки на себе. І то не завжди…
Мій чоловік ніколи на фронт не рвався, бо досвіду в нього не більше, ніж у нашого дворічного сина. Але коли прийшла повістка – не тікав, документи не підроблював і обхідних шляхів не шукав. Якщо треба – значить треба.
Почали ж ми розпитувати у знайомих військових, що краще одразу із собою брати, аби легше воювалося. Список нам дали, скажу чесно, чималий. А як глянули ми, скільки воно все коштує…
Звісно, держава якісь там витрати покриває. Та ясно ж, що хлопцям треба більше, ніж їм у тих військкоматах видають. Почали ми, значить, волонтерів шукати. А воно виявилось не так і просто: той тільки машинами займається, інший – сітками, ще хтось – свічками. Часу в нас лишалось не так і багато, аби все потрібне зібрати, тому вирішили ми своїми силами боротися.
Заробляємо ми з Антоном не мало, заощадження у нас теж завжди були. Але так ці всі вимушені покупки по гаманцю вдарили, що аж плакати хотілось. І то ми тільки половину купили! 
Коли стало ясно, що гроші скоро закінчаться, почали ми дзвонити батькам.
– Мамо, привіт. Є діло! – одразу перейшла я до суті, коли говорила з батьками. – Антона на фронт збираємо, треба терміново гроші. Ми вже всі заначки вигребли, а все одно не вистачає.
– Ага, я тобі на картку скину, – відповіла мама і одразу перевела тему.
Я ж сподівалась, мама там хоч пару тисяч надішле, бо вони в мене теж не бідують. Глянула, а там 500 гривень…
Давай я тоді друзям написувати. Ми не раз їх виручали, тому я була впевнена, що й вони нам не відмовлять.
– Слухай, Рито, я все розумію, чесне слово, – почала виправдовуватись моя кума. – Та зараз взагалі грошей немає. Давай через місяць, га? Мені якраз там зарплата прийде…
– Чого це я на щось скидати повинна? – запитувала мене одно сестра двоюрідна. – Якщо ти не знала, у нас цим держава займається. Усе тим військовим купують, навіть труси. А гроші, які з людей збирають, кладуть у свої кармани!
До кінця я навіть слухати не стала. Скинула і почала дзвонити далі. І що ви думаєте? Тільки брат мій мені 2 тисячі надіслав. А в решти – фінансові проблеми звідкись взялись.
З одного боку я наче й розумію, що мені ніхто нічого не винен і це суто моя проблема. З іншого – це ж не просто якісь незрозумілі люди. Це ті, кого я вважала сім’єю. Хіба ж вони не розуміють, що як не помагати військовим, то все це дуже швидко закінчиться не на нашу користь? Шкода, що доводиться розчаровуватись у людях в такий час…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А як ви думаєте: військовим треба допомагати чи їх забезпечує держава?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!