Вимога добре вчитися – найсерйозніша помилка батьків

Не завжди батьки вчиняють правильно.

Наша донька Аня підросла й пішла в школу. Одного разу я зробила велику помилку, за яку картаю себе досі. Я сказала, що в школі була відмінницею й хочу те ж саме від неї.

Початкові класи давалися їй легко. Вона приносила хороші оцінки й звітувала про свої успіхи. Ми дуже пишалися своєю розумничкою. В третьому класі я перестала переглядати її щоденник, бо знала, що в неї все гаразд.

Мені на очі попався її зошит за математики і я й вирішила переглянути. Я натрапила на трійку, яка була замальована олівцем.

“Аня, це що?” – суворо запитала я. Дочка одразу розплакалася й призналася, що боялася мені сказати, адже я хотіла, щоб вона була відмінницею.

Мене тоді охопила лють, але на себе. Моя рідна донька боялася розказати, що у неї погана оцінка. Своїми вимогами я збудувала у наших стосунках стіну страху й недовіри. Хіба це того варте? 

Я підійшла до доньки, обняла її й попросили більше не брехати й не боятися! Я була настільки спантеличила, що зачинилася у своїй кімнаті й розплакалася.

Я почала роздумувати над своїми діями та помилками.

Мені згадалася історія, про молодого чоловіка з нашого будинку, який пригнув з вікна й загинув. Причиною цього було те, що він не вступив в інститут і боявся реакції батьків.

В цей момент я жахнулася. Невже я така ж сама мати?

Згадала також, як син знайомих значно попсував своє здоров’я й ледь не потрапив до божевільні. Тато з мамою все життя вимагали від нього хороших оцінок, похвальних листів й перед здачею ЗНО у хлопця нерви просто не витримали такої напруги. Зараз лікується антидепресантами.

“І так у мене ніколи не буде”, – була впевнена я.

Але моя донька вже зараз зафарбовує оцінки, бо боїться моєї реакції.

“Так, Аня, твоя мама була в школі відмінницею. Університет також закінчила з червоним дипломом. А от з найважливішим екзаменом в житті – материнством – не справилася!”…

Це я промовляла собі того вечора. Мені так було соромно за себе. В наших стосунках зародилася прірва, яку потрібно подолати. Мені це необхідно зробити.

Я згадувала, як вона не спала перед кожною контрольної роботою, переживала. Тоді я думала, що це нормально. Але зараз розумію, що вона переживала через мене, адже я хотіла одних п’ятірок.

Я усвідомлюю, що не любила б її менше, якби вона приносила трійки. Але чому ж я тоді псувала психіку своєї дитини?!

Я сама, бажаючи як краще, своїми руками, роблю нещасним свою дитину. Сама! Мою добру, улюблену дівчинку! 

Тепер я стараюся залагодити свою провину. Говорю, що люблю не за оцінки, а за те, що вона в мене є. Вчитися гірше донька не стала, ну і що, що появилося декілька четвірок в табелі, зате у неї здорові нерви.

Нещодавно вона закінчувала четвертий клас, в кінці якого треба було здавати ДПА. Бідненька готувалася, переживала й завжди запитувала чи її переведуть. Я ж заспокоювала малечу й нічого не вимагала. От скажіть, навіщо маленьким дітям ці екзамени?

На випускному після 4 класу всі батьки до мене підходили й запитували, як це Аня не має похвального листа. Я спокійно відповідала, що це її вибір.

І з внутрішнім полегшенням зрозуміла, що мені зовсім через це не образливо. У мене прекрасна, розумна, добра дівчинка, і головне, щоб вона була щаслива.

 Ще хочу наголосити на оцінках. Вони не демонструють майбутні успіхи вашої дитини й не визначають її майбутнє. Пам’ятаю, як у моєму класі був трієчник, який ідеально знав алгебру. З цього предмету він був справжній геній. Але, оскільки з інших предметів у нього були погані бали, то математичка час від часу ставила йому 3. Хіба ж це справедливо?

Оцінки дуже часто є суб’єктивним рішенням вчителя, тому не вимагайте від дитини хорошого табеля.

Любіть своїх дітей!

Ви погоджуєтеся з моєю думкою?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!