«Я йду, так жити далі неможливо» – сказав він.
Це прозвучало так буденно, ніби він побажав мені доброго ранку. Ні сліз, ні істерик, ні благання про те, щоб він залишився …. Я чекала цих слів. Чекала, але все одно сподівалася, що все само собою вирішиться.
Багато людей живуть без любові, просто за звичкою. Їх об’єднують діти і побут. І все! Ніякої любові, просто звичка … Ми жили так само. Під одним дахом, але абсолютно чужі люди. Як сусіди по гуртожитку. Не було навіть спільних тем для розмови.
Увечері він приходив з роботи, вечеряв, пив зелений чай зі своєї улюбленої чашки, яку йому подарував наш син, вмикав телевізор для фону і гортав соц. мережі … Ніяких «як пройшов твій день?», «як справи на роботі?». Всі наші розмови були про комунальні платежі та проблеми дітей. І все!!!!
Тому, коли він того ранку повідомив про свій відхід, я майже не засмутилася, я була готова до цього. Я знала, що він йде не до когось, а від мене!!!
Він зібрав якісь речі і просто пішов. Пішов так, ніби вийшов в магазин по хліб … Я сиділа, пила каву і не промовила ні слова. Все моє життя здалося мені витраченим даремно.
Де??? Де та людина, яку я зустріла 24 роки тому?? Мене в ньому підкорило почуття гумору. Він був душею компанії, смішний, пустотливий, завжди з хорошим настроєм. Він завжди фонтанував ідеями, завжди щось придумував.
Коли з’явилися один за іншим діти, він був кращим батьком. Діти його любили. Коли??? Коли наше життя увійшло в звичку?
Не дарма кажуть, що побут вбиває почуття. Робота, дім, робота, діти … І так все життя …. Він пішов…. Моє ж життя майже не змінилося. Я за звичкою готувала вечерю на двох, як і раніше заварювала йому зелений чай, як і раніше включала телевізор для фону. До блиску мила його улюблену чашку, яку він чомусь не взяв з собою …
Я сумувала, я сумувала за ним, по ночах плакала в подушку, намагалася відволіктися на роботі, брала всілякі підробітки. Тільки б не повертатися в порожню квартиру.
Іноді він дзвонив. Вітав зі святами, питав про здоров’я і все!!!!! Діти дорослі, у них своє життя. З батьком спілкуватися вони не перестали, адже від того, що він пішов, він не перестав бути їхнім батьком.
Те, що він живе один, я дізналася від дітей. І все ще сподівалася, що він повернеться. Сподівалася і чекала. Адже не може ж так бути, щоб стільки років життя просто пройшли непомітно.
Сьогодні 23 річниця нашого весілля. Я за звичкою спекла його улюблений яблучний пиріг, заварила зелений чай в його улюблену чашку, включила телевізор для фону. Протерла пил на нашому весільному альбомі і з головою поринала в минуле. Ось він – красивий, молодий, з палаючими очима, а поруч я – в білій сукні, щаслива, з посмішкою. Поруч родичі, друзі … По щоках бігли сльози. Це сльози печалі, образи і смутку.
Із забуття мене вивів звук дверей. Діти. Це діти прийшли привітати мене з річницею. Я швидко змахнула сльози і закрила альбом. Він увійшов з величезним букетом моїх улюблених лілій. Увійшов так буденно, наче повернувся з магазину, в який він пішов рік тому. Дивно. Звідки у нього ключі??? Рік тому, йдучи, він просто за звичкою взяв їх з тумбочки в передпокої … І пішов.
А зараз він прийшов, сів за стіл, випив свій зелений чай, з’їв шматок пирога і запитав: «Можна я залишуся? Мені без тебе дуже погано. Мені без тебе не жити».
Ми дивилися наш альбом, сміялися, згадували наше весілля, народження дітей, перші зубки, безсонні ночі, безгрошів’я, інститут, весілля сина … І він залишився …. Тому що мені без нього погано, мені без нього не жити … Звичка! Скажете ви.
Можливо, звичка, а може це і є любов ….
Напишіть нам в коментарях у Facebook!