У мене двоє дітей, син старший від доньки на два роки, тож він не плакав, а просто мовчки проводжав мене. Я вже була дуже втомлена від цього, чоловік, як завжди, після чергового застілля заснув на підлозі, а я змушена була іти в нічну зміну, залишивши дітей напризволяще.
Кожного разу у мене розривалося серце, однак вибору не було. За що ж ми маємо їсти, одягатися? Тут нещодавно на роботі повідомили, що в сусіднє невеличке містечко потрібно було медсестру. Я навіть не задумувалася, погодилася одразу. В кредит придбала старенький будиночок, стан у нього плачевний, тому вдень я працювала на роботі, а ввечері робила ремонт.
Було дуже складно, я себе почувала бульдозером, хотілося кинути все і повернутися в свою затишну квартиру. Вирішила не думати про труднощі, а просто робити, гарувати зранку до ночі, щось та й з того вийде. В цьому маленькому будинку ми в трьох будемо щасливі.
Тепер мені доводилося купляти найдешевшу розчинну каву, овочі лише з власної грядки, а м’ясо — хіба трішки і то дітям, а сама на “пісній” дієті. Я їла ці макарони щовечора, однак на душі було так тепло та спокійно, що це відчуття не можна було проміняти на гроші чи смачну вечерю.
З дня в день і я “увійшла в колію”, навчилася правильно розподіляти кошти, познайомилася з місцевими, інколи купляла в них сир, молоко, сметану. Зрозуміла, що я зможу все, ще трішки, і все налагодиться. Як раптом в суботній вечір діти принесли додому голодне, знедолене щеня. Воно було дуже худе і ледь стояло на ногах. Ми напоїли його молоком, і вже через 10 хвилин воно неначе ожило.
Потім з’явилося кошеня. З обвугленими пеньками від вусів. Теж вижило. Всі вижили. Майже відразу, як тільки зрозуміла, що ми твердо стоїмо на ногах, що восени у нас будуть свої овочі, посадила яблуню. Ще з дитинства пам’ятала бабусину хату і яблуневий сад поруч, вирішила, що в мене буде ж так само.
– Вам яку? – питала жінка, що продавала саджанці.
– Поняття не маю, – відповіла я.
– Візьміть цю.
Я сяяла від щастя, коли несла цю гілочку яблуні додому, уявляла, що через декілька років дерево зміцніє і буде дарувати нам соковиті медові плоди. Я буду робити з них варення, сік, різноманітну випічку.
На жаль, земля була настільки сухою, що саджанець засох, а я так і не змогла налюбуватися яблуками. Плакала тоді, наче мала дитина, здавалося, що хтось взяв і розтоптав мою мрію. Наступного року посадила на це місце, вкрите мохом, сливу — от вона давала плоди. Моєму щастю не було меж, діти підростали, а на подвір’ї вже і вишня з’явилася, і ще одна слива.
Чоловіків в своє життя більше не пускала, я звикла довіряти лише собі, так комфортно. До того ж тепер я впевнено дивлюся в завтрашній день. Син вже закінчив коледж й працює, донька вступила до університету цього року на бюджет — хіба ж не заради цього я так тяжко працювала ці роки.
А зараз спостерігаю за своїм садом через вікно і п’ю дорогу каву, це син мені купив. Оглядаю наш будинок – все змінилося тут: немає тих маленьких віконець, як немає і самого старенького будиночка з низькими стелями. Все стало іншим.
Інший собака лежить тепер на теплому ґанку, а в кріслі – інший кіт…
Просто треба вчасно приймати правильні рішення.
Що Ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!