Кілька років тому сталася в моїй сім’ї велика біда. Від коронавірусу померла моя мама. Ми цього ніяк не чекали, адже вона була міцною жінкою, яка ніколи не страждала від хронічних захворювань. Та смерть не питає.
Пережити втрату мені допоміг чоловік і діти. Я поринула в роботу й домашні клопоти. Це допомогло. А от татові було складніше. Він не міг змиритися, дуже хворів. З розумного кремезного чоловіка за кілька місяців перетворився на немічного діда. Це розбиває мені серце, адже йому всього 72 роки.
І ось зараз я багато працюю, син вже в університеті, донька закінчує школу. Мені дуже важко, адже тато потребує догляду, а мені критично бракує часу. З віком він дуже змінився, а після смерті мами взагалі до себе нікого не підпускає. Я намагалася знайти йому доглядальницю, та всі вони не витримують. І я їх не звинувачую, це важка робота, тим паче для молодої жінки.
Тож зараз я кілька разів на тиждень їду до тата: готую й прибираю. Але цього замало, часом він не може самотужки навіть розігріти собі їжу, не бриється, а цілісінький день сидить перед телевізором. Я вже зовсім не знаю, як бути. Постійно страждаю через докори сумління, але покинути сім’ю і переїхати до нього також не можу.
І от, одного дня я бігла після роботи до батька. Зайшла в магазин і набрала повну торбу продуктів. А потім дорогою побачила бабусю. Охайно вдягнена, чистенька вона сиділа на сирій землі й гірко плакала. Я налякалась і пройти повз просто не могла:
– Що сталося? Вам допомогти?
– Ех, доню, навіть не знаю, як сказати.
– Підніміться. Йдемо, я вам чаю куплю.
Я допомогла їй звестися на ноги. Відвела до найближчої лавки, а тоді побігла в кіоск і придбала стакан гарячого чаю. Старенька заспокоїлась і розповіла свою історію:
– Мій син загинув на війні. А невістка вирішила, що я їй більше не потрібна. Якимось чином переписала мою квартиру на себе, а мене викинула на вулицю. Тепер я зовсім нікому не потрібна. Мало того, що горе таке маю, сина оплакую, та ще й стала безпритульною. Хоча все життя важко працювала, медсестрою була в нашій лікарні, квартиру від держави отримала. І ось на що я заслуговую.
Я заспокоювала її як могла. Нагадувала вона мені мою матусю. А тоді сказала:
– А поїхали зі мною! Поживете кілька днів в мого батька.
Коли я привела Людмилу Іванівну до тата, то сказала, що знаю цю жінку. Її ж попередила, щоб не зізнавалась, що я її на вулиці знайшла.
– Тато, в тебе квартира велика. Людмила Іванівна медсестра, вона поживе з тобою, а там ми знайдемо для неї інше житло.
Звичайно, мені було моторошно залишати їх. Та якось ця жінка викликала в мене довіру. Наступного дня я повернулась і очам своїм не повірила. У квартирі стояв запах солодкої випічки. Двері відчинив тато – вибритий, гарно вдягнений.
– Доню, заходь, тут Людочка таку смакоту напекла, пиріг зі сливами, як твоя мама колись робила.
Тато змінився на очах: бадьорий, веселий. Людмила Іванівна також вже не мала вигляд нещасної бабусі. Гарно зачесала своє сиве волосся і навіть підфарбувалася. Картина дуже мила.
Зі спокійною душею я поїхала на роботу. А вже за два тижні тато сказав, що нікуди не пустить вже Людмилу Іванівну, бо вона чудова людина і дбайлива жінка. Так вони тепер і живуть. Ми провідуємо їх у вихідні дні, їмо всілякі домашні смаколики. А я страшенно радію, що натрапила тоді на цю жінку. Це була доля!
А як би ви шукали доглядальницю батькам? Довірили б найрідніших сторонній людині?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!