Вона дала милостиню в кілька монеток, зупинилася і стала вдивлятися в обличчя жебрака

Матір Світлани проводжала Павла в армію, обіцяла, що дочекається, однак все сталося не так. Пройшло пів року і Валентина завагітніла від іншого, тому коли Павло повернувся, у жінки вже була донька Світлана, однак чоловіка не було. Валя кохала Павла й хотіла з ним бути разом, однак хлопець тримав на жінку глибоку образу.

Павло ще протягом чотирьох років шукав собі пару, однак нікого він так знову і не покохав. За цей час і образа на Валентину пройшла, то ж вони знову зійшлися. Згодом Валентина народила ще двох дітей і була дуже вдячна чоловікові за те, що він прийняв її зі Світланою. Сам чоловік дуже кохав Валентину, але от стосунки зі Світланою у них були не найкращими. Ця дівчина була постійним нагадуванням про зраду коханої. От і відчувала себе пасербиця нікому не потрібною.

В сімнадцять років дівчина поїхала в місто працювати на взуттєву фабрику. Там у неї закрутився роман і дівчина завагітніла. Приїхала додому, а вітчим сказав, що він не буде утримувати ні її, ні дитину, нехай забирається геть. Матір зі слізьми дивилася на доньку, однак не стала перечити Павлові.

Три роки Світлана жила впроголодь. І як тільки життя трохи налагодилося, вирішила залишити фабрику і піти вчитися в будівельний технікум. Якось дівчина закінчила те навчання, отримала диплом, не одноразово просила в матері та вітчима допомогу, однак так і не отримала нічого. Старша донька вже пішла в садок, а Світлана влаштувалася в хорошу фірму й нарешті почала добре заробляти. Згодом вийшла заміж й народила ще сина. Прожила щасливо цілих двадцять років, а нещодавно чоловіка не стало. Діти вже дорослі: донька має свою сім’ю, син навчається в столиці. Так і залишилася вона одна у просторій трикімнатній квартирі.

Її матері не стало ще десять років тому, тоді вона припинила спілкування з вітчимом. Світлана думала, що Павло проживає й далі в своїй хаті, тому дуже здивувалася, коли побачила його на вулиці в лахмітті та він ще й просив милостиню.

Як виявилося, будинок в селі продали, спершу Павло проживав в сина, а потім той одружився й виставив його на вулицю. Дочка вдало вийшла заміж і живе в іншому регіоні. І хоч будинок у неї повна чаша, постійно говорить, що грошей немає. Павло Іванович став на старості нікому не потрібен. Світлана привела вітчима у свою квартиру, нагодувала його, а він винувато сказав до неї:

– Світланко, а пам’ятаєш, я тобі грошей не дав?

– Такого не було, Павло Івановичу, – спокійно відповіла Світлана.

– Ти тоді ще з донькою приїжджала, а я шкодував на вас. Мені зараз так соромно.

Світлана тоді попрямувала в іншу кімнату:

– Дивіться, – промовила жінка й поклала на стіл фотокартки з дитинства, там вона ще геть маленька у вітчима на руках.

– Тобі тут всього лиш п’ять років, я це пам’ятаю, в тебе було День народження.

– Ага, тоді ви мені подарували коробку з печивом, у вигляді алфавіту.

– Невже пам’ятаєш? – здивувався вітчим.

– Пам’ятаю.

Вітчим тоді заплакав на кухні, а Світлана відчула знову домашнє тепло та радість, яке вона відчувала тоді, коли Павло подарував їй це печиво й підняв на руки для фото.

Що Ви думаєте з цього приводу?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!