Вони просто хотіли врятувати побратимів. Та вороги цим скористалися. Від історії цієї медикині хочеться кричати

Нам розповідають, що ми маємо бути гуманними. Що, як демократична країна, мусимо дотримуватися конвенцій, поважати полонених, воювати за правилами. І ми радіємо, що людяні. Та чи добре це? Чи вдасться так перемогти цього жахливого ворога? Як можуть наші захисники, котрі живуть в болоті з мишами та щодня багать смерть своїх друзів думати про гуманність.

На ці важкі думки мене наштовхнула сповідь військової медикині Надії Білої.

Прочитавши її слова, я не змогла заснути. Ось ця історія і фото:

“Саме страшне фото в моїй галереї… З вечора дізналася про важко пораненого, якого неможливо винести, довгий час хлопець лежав і чекав на допомогу, а в небі над ним висів ворожий дрон і чекав на евакуаційну групу. Але командир роти вибрав мить і ризикуючи життям сам пішов, щоб його забрати. І вони зробили це. Винесли до найближчого укриття. 

Пізно вночі я пішла туди сподіваючись, що ще зможу допомогти. Декілька годин боротьби, п’ять чи шість спроб під’єднати крапельницю, вен вже немає… В останній раз дивом знаходжу вену, починаємо вливати розчини, тиск підійматися, ще декілька ін’єкцій і ми видихаємо – стабільний. Примчали хлопці на єваку, вантажимо, і я кажу: “Все, хлопче, тримайся. Вже все позаду, тебе чекають лікарі, зовсім трошки й все буде добре”. 

Пошепки

Вони поїхали, я присіла і саме в цей час, мій боймед зробив це фото. А через мить ми почули потужний вибух і наша евак група зникла зі зв’язку. Назавжди… Ці паскуди чекали їх… Загинули всі…”

Ця медикиня вирішила піти на війну не просто так. Вона хотіла рятувати наших захисників, аби кожен мав шанс, отримавши поранення на полі бою. Адже її коханий загинув саме через те, що йому не надали вчасно медичну допомогу. Вона не думала про помсту, впевнено наголошувала, що в разі потреби надаватиме допомогу навіть російським полоненим. 

Та війна змінює погляди. Після побаченого до життя вже інше ставлення. Адже ворог вже давно втратив людяність, він діє підступно, охоче б’є ножем в спину. Жодної доблесті та справедливості, жодних правил війни про які усі так часто згадують. Ворог гірший за звіра. Після побаченого неможливо його не проклинати! 

“…За ці кілька днів, що пройшли з моменту написання посту, я отримала сотні запитів від дружин, матерів і друзів тих, хто зник безвісти. Всі вони питають, чи не їх рідна людина була в тім еваку… Тому я звернулася до нашого командира батальйону, щоб написати напрямок де це сталося і підрозділ. Комбат, як завжди, ставиться з розумінням до цього, дав на це свій дозвіл. 

То ж всі події про які я написала, відбулися на Запорізькому напрямку. Саме тут зараз стоїть наш славетний 228 Окремий батальйон 127 Окремої бригади Сил ТрО ЗСУ і саме наші хлопчики загинули в ту ніч…”

Раджу усім прочитати цей пост. І нарешті вже збагнути – не можна пробачати! Треба робити усе можливе, аби допомогти нашим хлопцям і дівчатам в ЗСУ. Їм дуже важко, та попри все вони стоять! 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector