Вони принесли до берега людину із зав’язаними руками й ногами. Кинули в воду й пішли. А я побігла рятувати бідолашного

Ми тоді навчалися на третьому курсі. Наближався кінець літньої сесії й початок канікул. Саме час для пригод. Після останнього екзамену мій одногрупник Петро запропонував:

 – А поїхали в похід? Я знаю такі гарні місця біля Ворскли, неподалік живе моя бабуся. Я все дитинство там провів.

Ми охоче погодились. А я навіть не думала, що та поїздка стане для мене доленосною. 

Діставшись річки, ми знайшли чудове місце і встановили намет. Розпалили багаття й почали співати. А потім хтось згадав:

 – Знаєте, що сьогодні особлива ніч – найкоротша у році, літнє сонцестояння, коли наші предки святкували Купала. 

 – О, заплетімо віночки й пустимо їй у воду! А тоді будемо стрибати через багаття!

Всі охоче погодились. Дівчата почали плести віночки, а потім ми всі разом побігли до води. Тоді вже сутеніло, все мало досить моторошний вигляд. І раптом я побачила, як на протилежному боці хтось вийшов з кущів. 

Згодом я розгледіла – кілька хлопців несли до берега людину із зав’язаними руками й ногами. Кинули її в воду й пішли.

 – Хлопці, ви бачили! Вони його вбити хочуть!

 – Або намагаються викинути тіло.

 – Чого ж тоді руки зав’язані? Ви маєте врятувати людину!

Ми всі кинулися у воду. Допливли. Та коли дістали те “тіло”, виявилося, що це солома в людському одязі. А тоді ми побачили, що хлопці, які викинули цю ляльку – стоять на березі й регочуть.

 – Чого смієтесь? Нажартувались?

 – А це не жарти! Чи ви про Марену не чули?

Пошепки

 – Яку ще Марену?

 – А запросіть до багаття і я вам таке розповім, що волосся дибки стане.

Ми їх закликали. Богдан і Василь були місцевими. Хоча й навчалися давно вже в Полтаві. Ми усі сіли навколо багаття й Богдан почав:

 – Колись давно наші предки дуже шанобливо ставилися до цієї ночі. Увесь день вони робили опудала – Купала і його дружини Марени. Опівночі  Купала спалювали, а потім через це багаття стрибали. А Марену – топили у воді. Вважалося, що саме вона насилає на землю холод і хвороби, а також морить голодом. От ми з друзями й вирішили розіграти давній обряд.

 – А звідки ви все це знаєте?

 – Бабуся розповідала. А ще я історик-українезнавець, скоро диплом отримаю.

Спілкуватися з Богданом було так цікаво. Ми слухали його до ранку. А потім обмінялися номерами. Згодом я зустрілася з ним у Полтаві. Він покликав на каву. Цей хлопець вражав обізнаністю і харизмою. Я не могла не закохатись.

Врешті ми почали зустрічатись, а згодом саме в день літнього сонцестояння – одружилися. Скільки мрій в нас було, скільки прагнень. Та минуло всього пів року нашого щасливого подружнього життя і почалась війна.

Коли я зранку 24 лютого подивилась в блакитні очі Богдана – зрозуміла все відразу. Він не зможе стояти осторонь. Того ж дня пішов у військкомат. Відтоді він лишень раз був вдома, коли отримав поранення. Йому ледве врятували ногу, три операції зробили. Згодом два місяці дали на реабілітацію. Та Богдан завжди наголошував, що хоче повернутися на війну і відомстити за побратимів.

Тепер я знову його чекаю. Часом нам вдається поговорити:

 – Любий, а про що ти мрієш?

 – Мрію поїхати з тобою з наметами на Ворсклу, запалити багаття й спілкуватись під зорями до ранку!

Не знаю, як ви, та я впевнена – з такими захисниками ми неодмінно переможемо!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!