У мого чоловіка була прабабуся Юстина. Ми її лагідно кликали Юстя. Їй було 89 і бабця жила сама у хаті. Самі розумієте, що вік такий старечий, їй було важко доглядати за господаркою чи навіть приготувати собі їсти. А восени взагалі з ліжка не підіймалася.
Ніхто з родичів мого Миколи не поспішав їхати до бабці. Свекри закордоном працюють і не готові ту золоту роботу проміняти на догляд за бабусею Юстиною. Сестра Вероніка жила з чоловіком та дітками у Чернівцях і не могла навідувати до бабці. Словом, майже всі родичі ввічливо відмовилися. Тому ми з Миколою та дітками вирішили самі допомогти бабуні.
Мій Микола має гарну роботу в ІТ сфері та може працювати з дому. Я у декретній відпустці, але закінчила курси майстра манікюру. Нашій донечці Вікторії всього 1 рочок в садочок поки не поспішаємо віддавати. Тим паче, від села до міста годину часу їхати машиною, не так вже й далеко.
Нашу двокімнатну квартиру вирішили здавати в оренду. І весь той прибуток вкладали у хату. Купили потужний генератор (якраз було відключення світла), провели інтернет. Поставили нову покрівлю на дах, знесли дерев’яний паркан та збудували з бетону, на подвір’ї поставили гарну бруківку. У хату завезли нові меблі та кухонну техніку, поміняли повністю все у ванній кімнаті.
Поки прабабуся Юстина гралася з нашою Вікусею, я господарювала вдома. Прибирала, варила їсти. Деякі сусіди приходили до мене робити манікюр та я могла додати грошенят у наш родинний бюджет. З жовтня по травень ми так хату розбудували, що просто ніхто не впізнавав будинок.
Тільки після Великодня бабці Юсті стало геть кепсько. Вона не мала сили ні з ліжка піднятися, ні склянку води взяти, бо руки дуже трусилися. І раз попросила мене, аби я покликала нотаріуса:
– От якби не ти і Микола, то я би певно вже давним-давно Богові душу віддала.
– Та що ви таке кажете? Ви ще ого-го бабуся!
– Чую серцем, що мені не довго на цьому світі зосталося. Хочу хату на тебе та Миколу переписати. Живіть тут та господарюйте.
Я була розчулена до сліз таким вчинком бабусі. Юстина Тадеївна наче дійсно щось відчувала серцем. Наприкінці травня нам віддали папери на будинок, а вже через тиждень бабусі не стало. Ми викликали швидку, але її не встигли довести до лікарні.
На похорон приїхали всі родичі. Навіть ті, яких Микола не бачив роками. Всі мені так співчували, витирали сльози, обіймали. До поминків я сама все готувала, чоловік також допомагав.
Вже вечоріло, деякі родичі роз’їхалися. У хаті залишилися тільки свекри, сестра Микити та її чоловік Богдан. Така дивна та напружена атмосфера була. Помітила, що Богдан перехилив чарку, наче хотів почати серйозну розмову:
– Гарна хата така. Простора, світла. Молодці, що такий ремонт зробили.
– Хотіли, аби бабусі в першу чергу було добре. Дещо взяли в кредит, щось купили на відкладені гроші.
– То коли поїдемо до нотаріуса?
Я зрозуміла, що зараз буде велике шоу. Не дарма всі зібралися, хотіли між собою поділити ласий шматочок хати.
– Навіщо? Бабця Юстина на нас давно все записала.
– Як на вас? А мені? – дивувалася Вероніка, що аж очі випучила.
– А що тобі? Сиділа у тих Чернівцях, до прабаби навіть не приїздила. То з якої радості ти маєш ось отримати?
Всі на нас почали так кричати за столом, здавалося, сусіди все чули. Вероніка дорікала, що ми аферою у бабусі виманили будинок.
Зараз вона хоче з нами судитися. І свекри стали на сторону доньки. Кажуть, що спадок ми повинні поділити порівну.
Тільки що я, що Микола так не вважаємо. Ми стільки місяців за прабабусею Юстиною, доглядали, піклувалися, господарювали. А вероніка хоче все забрати на правах внучки. Ага, сплю та бачу, як вона тут хату буде ділити!
Чи повинна наша читачка поступитися родичці? Чому Ви так вважаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!