Мені 82 роки та цьогоріч вперше на Великдень я зовсім одна і нікому не потрібна. Навіть до церкви не йшла, ноги болять. Просила племінницю принести мені свяченого, та, вочевидь, вона зовсім забула.
Ви не думайте, діти в мене є. Донька з онуками три роки тому виїхала до Польщі, а тоді й до Канади. Мені дзвонить рідко, каже, що зовсім часу в неї нема. Онукам до мене діла взагалі нема.
Є ще син в мене, живе в сусідньому місці. Та він ображений на мене й не хоче спілкуватися. Річ у тім, що пів року тому син приїхав до мене й почав казати, що йому потрібні гроші та що він хоче продати мою квартиру. Мені ж він пропонував поїхати в будинок для літніх людей і там віку доживати. Казав, що вже про все домовився. Я тоді відразу відмовилась і він сказав, що я його не люблю і помру самотня.
Все це я згадувала вранці на Великдень. І вже збиралась дзвонити синові й казати, що поїду куди завгодно, тільки б самій не бути. Аж раптом у двері постукали. Я ледве дійшла до дверей і подивилась, хто там. І тут я побачила Наталю. Ця смілива жінка два роки тому приїхала в наше місто. Раніше вона жила на Донеччині. Згодом під час обстрілу уся її родина загинула. Врешті, прихистила її далека родичка, моя сусідка. Та жилось їм усім зовсім не просто, шестеро у двокімнатній квартирі.
– Я тут вам свяченого принесла.
– Дякую тобі! Я вже думала, що не їстиму нічого святкового.
– Та ви що! Так не можна!
Наталя розклала на столі пасочку, писанки та ковбаску. Ми сіли й разом поснідали. А тоді багато говорили. Врешті я вирішила запропонувати дещо Наталі:
– Переїжджай до мене! Там вам тісно, а я геть сама!
– Та я не хочу бути вам тягарем.
– Не будеш!
Врешті Наталя погодилась. Я знаю, що син буде лютувати, коли про це дізнається. Але я не поки не збираюсь переписувати на неї квартиру, просто хочу допомогти. Як гадаєте, це правильно?