Врятовані від смерті і самотності

– Так пристрели ти його, сил немає дивитися, як мучиться, – жінка виглянула у вікно – біля сусідського будинку понуро блукав кошлатий, брудний пес. Шерсть його висіла клаптями, а з боків щільні ковтуни.

– У мене що, патрони зайві? Полювання на носі, кожен патрон на вагу золота! Та й чим він тобі заважає? Сновигає і нехай собі …

– А якщо він птицю почне тягати? Голод не тітка, їсти-то йому треба, ще внадиться в курник, я що для нього їх ростила чи що?!

– Та що ти розкудкудакалась! – чоловік сердито відсунув тарілку і встав з-за столу, – не почав ж! Ось як залізе так і пристрелю! І взагалі, раз розумна така – сама прибий! – і не дочекавшись відповіді дружини, сердито грюкнувши дверима вийшов на вулицю. «В курник внадиться … Та він не їв уже місяць, напевно, он як схуд, у Петьки-то міцний був. А очиська-то он які, з такою тугою дивляться з під довгої, закрученої вовни »- при погляді на собаку навіть суворого мисливця пробрало, і він, зіщулився, попрямував назад в будинок.

Маленьке смішне цуценя сільський зварювальник Петро відібрав у малолітніх нелюдів, коли ті, заради сміху, вирішили втопити щеня в неглибокій річечці, для надійності прив’язавши на тонку шию мотузку з каменем. Щеня завзято гавкало і лизало руки мучителям, ніяк не даючи тугіше затягнути зашморг. Пацани голосно сперечалися, як краще зав’язати і хто буде кидати малюка в воду, вони так захопилися, що не помітили наближення дорослого, який запідозрив недобре.

– Це що ви тут робите?! – грізний голос змусив всіх здригнутися, – Ах, негідники, що придумали! – чоловік нагородив запотиличником найближчого пацана.

– Дядьку Петро, не треба! Боляче ж! – заволав хлопчак

– А ну геть пішли! Бач, герої, звіра нетямущого мучити, уууу, я вам дам!

Підлітки розбіглися, а чоловік підняв цуценя, яке тремтіло від страху: – О, кудлатий який, ходімо додому дружок, тут нам робити нічого, – і засунув малюка за пазуху.

Кудлатий. Ця кличка так і приклеїлася до нього. З маленького пухнастого цуценя, він перетворився у вразливого підлітка, а потім, в невисокого, але міцного пса. Шерсть його завивалася кучериками і була абсолютно неймовірного кольору. Його шкура вміщала в себе всі кольори, які тільки можливі в собачому світі. Довгий пухнастий чубчик спадав на очі-намистини, і коли зовсім заважав бачити, господар обрізав його ножицями.

Кудлатий потрапив у велику сім’ю, він любив дружину Петра – Тетяну, вона була доброю, від неї завжди смачно пахло, і іноді вона балувала його молоком – улюбленими ласощами. Любив дітей Петро, ​​вони грали з ним, смішно обіймали за шию і чесали живіт, від задоволення він заплющував очі і тихенько скавулів. Він навіть подружився з хазяйською кішкою Маруською і іноді дозволяв їй їсти зі своєї миски.

Але справжнім господарем він вважав тільки Петра, ​​тільки його не смів не послухатися, і тільки він був для нього найголовнішою людиною в житті. Другом. Він любив вечорами, коли весь будинок затихав, сидіти на ганку поруч з господарем, він навіть готовий був терпіти огидний запах тютюну. Смішно кривився, чхав і чухав лапою ніс, але не йшов – ці хвилини для нього були безцінні.

Так йшли роки. Весна змінювалася новою весною. Кудлатий змужнів, набрався досвіду. Він не раз доводив господареві свою відданість і відвагу. Місцеві собаки поважали його і вважали за краще обходити стороною. Люди любили за розум і доброту.

В один з травневих вечорів господар прийшов не один. Як колись Кудлатого, він приніс за пазухою маленьке цуценя. – Ну що, друже, виховуй, буде тобі зміна потім, коли прийде пора на пенсію виходити. Пес обнюхав новачка – щеня затрусилося від страху і верескливо гавкнуло. Кудлатий презирливо пирхнув.

Але робити було нічого, щеня було прийняте в сім’ю – адже так хотів його Друг.

До осені новачок підріс, і, незважаючи на свій юний вік, перевершував Кудлатого за розмірами. Петро пишався своїм придбанням. Він не раз хвалився товаришам, що придбав «справжню породисту охоронну собаку – алабая». Ті схвально цокали язиками, хвалили цуценя і просили, як той підросте, звести зі своїми собаками. Він обіцяв розглянути пропозицію.

Петро все більше часу проводив з молодим псом, Кудлатий не ображався. Він цінував хвилини, проведені з господарем. Але їх ставало все менше і менше.

Одного ранку він вловив дивне пожвавлення. Люди метушилися, явно кудись збираючись. Пес крутився під ногами, але всім було не до нього. Під’їхала машина, і з дому почали виносити речі. Коли завершили цю справу, Петро вийшов на подвір’я і посадив в єдиний незаваленний речами куточок алабая. Потім сів поруч з Кудлатим. Пес крутив хвостом і навіть лизнув господаря в обличчя, як колись в юності.

Петро поплескав його за вухом: – Пробач дружок, що не маю куди тебе взяти. Місця в машині немає. Та й ділянка там маленька. Для двох собак місця мало. Не пропадеш. Тебе ж тут всі знають. Люблять.

Зайвий шматок хліба перепаде завжди. А може і візьме хто. А я їду. Зовсім. Розумієш? – пес не розумів.

З кабіни закричали: – Петрооо! Ти чого так довго, часу немає. Мені о другій годині повернутися треба край! Це ж собака, що ти  там пояснюєш ?!

– Іду. – чоловік піднявся і застрибнув у кабіну. Машина рушила з місця. Кудлатий з усіх лап кинувся слідом.

– Бач невгамовний який, все біжить і біжить. Ну нічого. Зараз дамо газу – відстане. – пес зник з очей.

– О. Ну ось. Говорив же – водій засміявся. -Петроо, чого ти киснеш. На новому місці все в гору піде. – але, піймавши погляд пасажира, замовк.

Кудлатий довго лежав на узбіччі – всі сили він віддав бігу. І все марно. Вони поїхали і більше не повернуться. Він це зрозумів. Так він пролежав до самого вечора, а потім встав і понуро поплентався до будинку. На ганку сиділа Маруська. Їй теж не знайшлося місця в новому житті. Кудлатий заліз в будку, кішка несміливо прослизнула до нього, пес був не проти, разом тепліше.

Цілий тиждень він не йшов від двору ні на крок, охороняв будинок. З хрипким гавкотом кидався на випадкових перехожих.

Люди, які перше любили пса, тепер кидали в нього палиці і каміння. Лише одна дівчинка принесла йому шматок хліба. Пес не їв нічого і помітно схуд.

Хліб він приніс в будку, але не з’їв навіть половини. Шматок не ліз в горло, хоча він розумів, що йому треба їсти, щоб вижити. Жити хотілося несильно. Туга роз’їдала собаче серце. Він знав, що люди не повернуться. Але кинути будинок не міг.

Увечері повернулася Маруська і з побоюванням поглядаючи на Кудлатого, давлячись і кашляючи проковтнула хліб. Кішка теж помітно схудла, але на відміну від пса вибиралася на пошуки їжі. Ловила мишей і птахів. Їла недоїдки на смітнику. Жебракувала біля будинків і магазину. Найчастіше її проганяли геть. Але кішка не ображалася.

Одного разу вона не повернулася. Кудлатий помітив її тривалу відсутність ввечері, коли теплий котячий бік не зігрів його спину. Не прийшла вона і на наступний день. Маруська була єдиною живою істотою, яка пов’язувала його з колишнім життям. Тепер він залишився зовсім один. Стало зовсім сумно. На третю ніч кішка теж не повернулася.

Туга стала нестерпною. Кудлатий завив. Він вив голосно, протяжно і моторошно, він розповідав про своє горе і навколишні пси підтримували його плач. У кількох будинках спалахнуло світло. Господарі кричали на своїх вихованців, змушуючи їх мовчати. Кудлатий теж затих.

Потім встав і хитаючись добрів до найближчого смітника. Йому вдалося знайти трохи недоїдків. Життя тривало.

Його вилазки стали постійними, щоночі він вибирався на пошуки їжі, а рано вранці знову займав свій пост.

В одну з нічних вилазок він вловив знайомий запах. Маруська! Але віяло чимось ще. Прийшовши по сліду він зрозумів – смертю. Котячі очі застигли назавжди, шия була неприродно вивернута набік. На животі велика рана. Мабуть, вона захопилася пошуками недоїдків і не помітила наближення собак. Що ж, тепер він знає чому вона не повернулася до нього. Шукати їжу йому перехотілося. Він побрів до будинку.

Під ранок вдарив мороз. Пес зіщулився і забився в дальній кут будки. Зігрівшись, він непомітно провалився в глибокий сон. Він рідко міцно засинав. Але якщо це траплялося, йому снилися його дитинство, господар. У такі моменти він смикав лапами,  і неминуче прокидався. Цей ранок був саме таким.

Різко прокинувшись, пес вловив дивні звуки. Чужі! Різко схопившись, він кинувся на непроханих гостей. Чужинці кинулися врозтіч, і все ж він схопив одного з них зубами. Він заволав і перемахнув через паркан. Кудлатий ще довго прислухався і сердито бурчав на кожен сторонній шум.

Увечері біля будинку мисливця зібрався народ:

– Ну що вам всім треба щось, аа?!

– Сашка, застрель ти його, ну пройти неможливо ж!

– Так скажений він, он як кидається.

– Ага, Кольку мого сьогодні так вкусив, уколи робити довелося, ну життя немає.

– А ну, цить всі, розшумілися. А ви не лазьте де попало! Мені він не заважає. Живе собі собака і нехай живе, він ж не винен, що у нього господарі такі недолугі. Кинули на старість років.

– Сашка, застрель, і йому полегшає, а то чого він мучиться від туги. Худющий ж. У чому душа тримається.

– Так ти б ось взяла і нагодувала.

– Ага, тобі треба ти і годуй, у мене що, своїх проблем немає? Чужу шавку утримувати.

– Так, все я сказав. Самі розбирайтеся, мені він нічого поганого не зробив. Вам треба, ви і розбирайтеся. Влаштували тут.

Мисливець зайшов в будинок. «Так що їм дався цей пес. Совість мучить чи що… ». Увечері він вперше відніс до його хвіртки шматок хліба. Холоди, зима на порозі. Чим зміг тим і допоміг.

Як тільки затихли кроки, Кудлатий квапливо забрав хліб – з початком морозів їжу стало шукати все важче. Недоїдки встигали замерзнути так, що доводилося з силою гризти, щоб віддерти їх від землі. Вони майже не давали насичення. Зайвий шматок хліба був до речним.

Зима вступила в свої права остаточно. Випав сніг. Морози стали злішими. Олександр приносив їжу собаці частіше. Народ ніби його поки не чіпав. Одного разу чоловік вирішив принести непотрібні речі на підстилку Кудлатому. Але увійти не наважився. Пес, грізно гарчав, вишкірився при першій же спробі мисливця увійти у двір.

– Добре Добре. Чорт кошлатий. Для тебе ж стараюсь. Шерсть либонь, не гріє? – на худому тілі шерсть висіла клаптями. – Гаразд. На тобі тут ось. Коли не впускаєш – тут покладу. Кинувши ганчір’я, пішов. Кудлатий акуратно понюхав речі. Вони пахли теплом і будинком. Пес протяжно зітхнув. Майже як людина.

– Ну що ти до нього тягаєшся тепер? У тебе своїх справ вдома немає? Дався тобі цей блохастий? Ну тобі щось він навіщо?

– Совість мене мучить. Господарі у нього недбайливі. Залишили як непотріб якийсь. А він будинок охороняє. Розумієш? Що там охороняти-то? А він не йде. Що йому робити-з голоду тепер здохнути? – чоловік пройшов до кімнати. Дружина застигла. Не знаючи що сказати.

Прийшовши на наступний день, чоловік виявив, що пес не спав на речах. А як і раніше ночував в будці, на голій підлозі.

Кинувши хліб, чоловік прослизнув у двір, сподіваючись закинути речі в будку, поки Кудлатий зайнятий їжею. Спроба виявилася успішною. Але коли він уже зібрався назад, на його шляху з’явився пес і не давши чоловікові оговтатись, повис на руці. Мисливець завив, і замахнувся на пса для удару. Але зустрівши його погляд, схаменувся. І опустив руку. Йому стало соромно.

З-під довгої шерсті на нього дивилися очі нещасної тварини, ні …. Людини … він ніколи не бачив таких очей у собак.

– Тьху ти! Чорт! Сиди тут один, раз подобається! Собачі очі, вірніше те, що побачив в них не йшли йому з голови. На руці залишився синець. Від собачих зубів врятувала куртка.

– Та облиш ти його. Невдячний він, – твердила дружина.

– Завтра піду … Не пустить – більше не піду.

Але прийти він зміг тільки ввечері через день. Відкривши хвіртку, не почув знайомого гарчання. «Здох чи що …». На подвір’ї було натоптано. Багато слідів. І кров … «Що за …» Собачі криваві сліди вели з двору. Вже сутеніло, куди веде слід, з’ясувати не вдалося …

– Негідники! Добралися, що він зробив їм?! – Олександр увірвався додому і ніяк не міг заспокоїтися.

– Ну нічого не поробиш тепер … Може так краще навіть буде … – чоловік люто блиснув очима.

– Завтра пошукаю … по світлому. Може живий буде ще …

До ранку випав сніг, засипавши всі сліди.

Лідія Павлівна вийшла у двір. Як добре-то. Легкий морозець і біле покривало снігу. Треба розчистити доріжку від будинку до хвіртки. До обіду впорається. Вона була самотньою старенькою, син жив далеко, рідко приїжджав і телефонував нечасто. У селі родичів не було, ось і коротала свій вік тиха і забута. У морозному повітрі всі звуки чулися чітко, було приємно розім’яти кістки за роботою і надихатися цією свіжістю. Село ще спало. Тихо. Не кваплячись можна братися за справу.

Але тут увагу привернув дивний звук за парканом. Старенька повільно рушила до хвіртки. Нікого. Постояла. І ось, вже розвернувшись до будинку, знову почула звук. Він йшов звідкись знизу. Лідія Павлівна насилу нагнулася і заглянула під лавку. – Матінко! – сплеснула руками, – це що ж … хто ж це так. Під лавкою лежала понівечена собака. Жива.

– Почекай, милий. Зараз-зараз. Я скоренько. Не здумай вмирати. Старенька знайшла картонку і знову рушила до хвіртки на ходу повторюючи: – Зараз-зараз, милий. Тільки не вмирай.

Насилу поклавши нерухоме, але живе тіло собаки на картонку, Лідія Павлівна потягла його до ганку. Витягти собаку в будинок виявилося складніше, але вона впоралася. З кожним рухом собака видавав звук, що віддалено нагадував гарчання. Вдома виявилося, що це немолодий пес. Він був весь в крові і шерсті, що звалялася. На шиї виднівся кривавий слід від мотузки. Лапа перебита. Сліди ударів. – За що ж тебе так …

Провалюючись у важкий сон, Кудлатий відчував біль від ран і ударів, а ще … Теплі і добрі руки. Йому здавалося, що він помирає.

Лідія Павлівна назвала його Дружок, – вона вирішила, що якщо у нього буде ім’я, то він обов’язково виживе.

Він одужував довго і наполегливо. Знову звикав до турботи і ласки. Собаче серце розтануло. До весни він зовсім оговтався, тільки трохи кульгав. Старенька постригла всі ковтуни, і навесні до літнього пса знову повернувся весь його колишній лиск. Шерсть знову закрутилася красивими кучериками, він поправився і набрався сил.

Старенька в турботі про пса розцвіла, відступила хвороби – спина розгиналася легше, ноги майже не хворіли. Тепер їй було про кого піклуватися, а псу було кого захищати. Коли зовсім потепліло вони разом стали виходити на прогулянки, люди дивувалися дивлячись на цю щасливу пару. Одного разу Дружок супроводжував господарку в магазин. Чоловік, що проходив повз, привітався, а потім гукнув стареньку:

– Лідія Павлівна, стривайте! Так він все таки живий?! Кудлатий, привіт, друже, – пес ледь помітно махнув хвостом в знак вітання. – Ви знаєте я переживав було, що він не вижив, – і Олександр розповів старенькій історію пса.

– Ви знаєте, він у мене тепер Дружок. Йому якось більше підходить. Виходить ми один одного врятували від смерті і самотності. Дякую, Саша.

Чоловік дивився услід цій парі. І, вперше за багато років, на серці у нього було тепло.

 

I

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector